Розділ 8: Село втікачів

   Шлях, яким вів Калеб, був швидким, але небезпечним. Він обходив найгірші згустки темряви, але й проводив їх через дикі, забуті куточки, де Ліс вже давно програв битву. Повітря ставало дедалі густішим від диму, що тягнувся з південного сходу. Елана відчувала цей запах вже давно, і він ставав все більш виразним.

 "Що це за дим?" – запитала вона Калеба, який тепер, завдяки її травам, міг рухатися трохи легше, хоч і все ще кульгав.

 "Людські поселення," – коротко відповів кентавр, його голос був сповнений гніву. "Тіні не просто полюють на тварин. Вони полюють на людей. Палять їхні будинки, викрадають їх. Використовують їх, як і все інше, для своїх темних цілей."

 Елана відчула, як її серце стислося. Ейра, яку вони залишили в Камінному Дубі, була лише однією з багатьох.

 Згодом вони вийшли на невеликий пагорб, з якого відкривався вид на долину. Картина, що постала перед їхніми очима, була жахливою. Унизу лежало те, що колись було людським селом. Хати були спалені дощенту, лише обвуглені балки стирчали, як кістки. Де-не-де ще жевріли тліючі залишки пожежі, з яких піднімалися стовпи гіркого диму, що й створював цей серпанок у повітрі. Тиша над селом була моторошною, перерваною лише скрипом вітру та далеким криком ворони.

1762198537 (4).png 1.87 MB

 "Тут нікого немає," – тихо промовила Ліанна, її гілки сумно поникли. "Лише порожнеча і розруха."

 "Ні," – заперечила Елана. Її емпатія, попри біль навколо, вловила ледь помітне відлуння життєвої сили. Слабке, налякане, але живе. "Вони тут. Ховаються."

 Калеб натягнув свій лук, стріли з крижаним світлом готові до дії. "Можливо, пастка."

 "Чи просто перелякані," – виправила Елана. "Їм потрібна допомога."

 Вони обережно спустилися в долину. Чим ближче вони підходили до згарища, тим сильнішими ставали відлуння страху. Елана відчувала, як дрижить повітря від невидимого жаху, що тримав людей у невидимій пастці.

1762198512.png 1.89 MB

 "Йдіть сюди!" – голосно покликала Елана, її голос був сповнений м'якості, але і твердості. "Ми не вороги! Ми з Лісу. Ми хочемо допомогти!"

 Кілька хвилин панувала тиша, перервана лише потріскуванням згарища. Потім, з-під заваленого хліва, обережно визирнула зморшкувата жіноча голова. За нею, як перелякані мишенята, з'явилися дитячі обличчя. Поступово, з усіх щілин, з-під уламків та ям, почали виповзати люди. Їх було не більше двадцяти – здебільшого жінки, діти та старі чоловіки. Їхні обличчя були блідими від голоду та страху, одяг – подертим і брудним. Вони трималися один за одного, немов єдиний, наляканий організм.

 "Ельфи... кентавр..." – прошепотіла одна зі старих жінок, її очі були розширені. "Ви... прийшли за нами?"

 "Ми прийшли, щоб допомогти," – повторила Елана, повільно наближаючись. Вона опустила свій лук, щоб показати, що не несе загрози. "Тіні напали на вас?"

 "Так... вони прийшли вночі," – відповів старий чоловік, його голос тремтів. "Багатьох забрали... чоловіків, сильних жінок... декого вбили. Ми сховалися. З тих пір... ми боїмося вийти. Їжі немає... води теж майже немає."

 Елана відчула їхній відчай, їхній голод, їхню зневіру. Це був той самий біль, який вона відчувала від Лісу, лише тепер він був сфокусований у людських душах.

 "Ми захистимо вас," – твердо сказав Калеб, стаючи перед ними, немов щит. "Але ми не можемо тут залишатися. Тіні повернуться. Вам потрібно йти з нами."

 Елана почала роздавати трави та цілющі зілля зі свого мішечка, які могли вгамувати голод і спрагу, хоча б тимчасово. Вона використовувала свою магію, щоб очистити невелику калюжу води, зробивши її придатною для пиття.

 Ліанна, хоч і не могла відновити згоріле, знайшла кілька потаємних джерел ягід та коріння, які дивом вціліли.

 "Ми знаємо безпечний шлях до меншого міста, на захід звідси," – сказала Елана, звертаючись до людей. "Ми можемо провести вас туди. Там ви будете в безпеці. Але вам треба довіряти нам."

 Страх в їхніх очах поволі поступався місцем обережній надії. Вони бачили силу Калеба, що захищав їх від тіней, і відчували доброту Елани. Для цих зневірених людей навіть найменший промінь надії був надзвичайною цінністю.

 "Ми... ми підемо," – нарешті промовив старий чоловік, киваючи. "Куди завгодно, аби подалі від цих тіней."

 Елана відчула полегшення. Це був не просто бій зі злом, це була і боротьба за збереження тих, хто ще мав надію. Це була її місія. І тепер, з Калебом поруч, вона відчувала, що її команда стає сильнішою, її мета – яснішою. Їхній шлях, хоч і залишався небезпечним, тепер був освітлений обіцянкою захисту.