Розділ 14: "ВИЗНАННЯ"

Година очікування тягнулася як вічність. Лія, Максим та Аліна сиділи в кафе біля Палацу культури, намагаючись заспокоїтися. Але кожен з них час від часу нервово поглядав на годинник.

— Читайте, — сказала пані Олена.

Аліна почала читати вголос:

— Вчора в нашому місті відбувся конкурс юних талантів, який показав, що справжнє мистецтво не знає вікових меж. Особливо вразив журі та глядачів проєкт «Дівчинка, що малює світ» — історія про подолання самотності через творчість...

— Ми в газеті! — вигукнув Максим.

— Не просто в газеті, — усміхнулася пані Олена. — «Ви стали прикладом для інших дітей. Показали, що не треба боятися бути іншим, що треба йти за своїми мріями.»

Лія дивилася на фотографію в газеті — троє усміхнених дітей з нагородою в руках. Ще рік тому вона не могла б уявити себе на першій сторінці газети. А тепер...

— Знаєте, — сказала вона, — «я зрозуміла одну річ. Визнання — це приємно. Але найголовніше визнання — це коли ти сам приймаєш себе такою, якою ти є.»

— Мудро, — кивнула пані Олена. — «І це означає, що ти справді виросла як художниця і як людина.»

Того вечора Лія сиділа біля вікна і малювала. Не для конкурсу, не для виставки, а просто тому, що їй хотілося. На папері з «являлася веселка — яскрава, повна кольорів, що з»єднувала землю з небом.

Як мостик між тим, ким вона була, і тим, ким стала.

Як символ того, що після кожної бурі обов'язково з'являється веселка.