Розділ 9: "БУРЯ ПЕРЕД ТИШЕЮ"

Тиждень після розмови з пані Оленою Лія відчувала себе сильнішою. Вона знову малювала з натхненням, а їхній проєкт «Разом» набував остаточних форм. До виставки залишалося всього два тижні, і в художньому класі панувала атмосфера творчого піднесення.

Але Віка не збиралася здаватися.

Все почалося в понеділок, коли Лія прийшла до школи і побачила, що її шафка обклеєна листочками з написами «Художниця-невдаха» та «Малювання для дурнів». Серце стиснулося від болю, але Лія швидко зірвала папірці і викинула їх.

— Не звертай уваги, — сказав Максим, який став свідком цієї сцени. — «Це просто дитячі витівки.»

Чому так сталося? Чому Віка так її ненавидить? І найголовніше — чи справді вона має право псувати життя іншим заради свого мистецтва?

Може, Віка права? Може, її малюнки справді не варті такої уваги? Може, краще було б просто малювати вдома, не показувати нікому, не створювати проблем?

Лія дістала зошит і подивилася на свої роботи. Раніше вони здавалися їй прекрасними, повними життя та емоцій. А тепер... тепер вона бачила тільки недоліки, невпевнені лінії, неточні кольори.

— Може, вона справді права, — прошепотіла Лія сама до себе.

Вона закрила зошит і сиділа так довго, дивлячись на осіннє листя, що кружляло в повітрі. Воно було таким красивим, але так швидко опадало, залишаючи дерева голими і сумними.

Як її мрії про мистецтво.

Коли Лія нарешті повернулася додому, мама відразу помітила її стан.

— Що сталося, любов моя?

Лія розповіла їй все — про Віку, про погрози, про свої сумніви.

— І ти справді думаєш кинути малювання? — запитала мама.

— Не знаю. Може, так буде краще для всіх.

Мама довго мовчала, а потім сказала:

— Знаєш, коли я була в твоєму віці, я теж мріяла стати художницею. Але коли хтось сказав мені, що це несерйозно, я здалася. І знаєш, про що я жалкую найбільше?

Лія подивилася на неї.

— Не про те, що не стала художницею. А про те, що дозволила чужим словам вирішити за мене.

Того вечора Лія довго не могла заснути. В голові крутилися слова мами, образи Віки, обличчя друзів.

А десь глибоко в серці, під усіма сумнівами та болем, жевріла маленька іскорка. Іскорка, яка шепотіла: «Не здавайся. Не зараз. Не так.»

Але чи вистачить сил розпалити з неї вогонь?

Це мала показати наступна буря. Адже перед найбільшою тишею завжди буває найсильніша буря.