Розділ 9: "БУРЯ ПЕРЕД ТИШЕЮ"

 Тиждень після розмови з пані Оленою Лія відчувала себе сильнішою. Вона знову малювала з натхненням, а їхній проект "Разом" набував остаточних форм. До виставки залишалося всього два тижні, і в художньому класі панувала атмосфера творчого піднесення.

Але Віка не збиралася здаватися.

Все почалося в понеділок, коли Лія прийшла до школи і побачила, що її шафка обклеєна листочками з написами "Художниця-невдаха" та "Малювання для дурнів". Серце стиснулося від болю, але Лія швидко зірвала папірці і викинула їх.

 "Не звертай уваги," - сказав Максим, який став свідком цієї сцени. - "Це просто дитячі витівки."

1760618103.png 1.14 MB

Але це був лише початок.

 На уроці української літератури вчителька попросила учнів написати есе про мистецтво. Коли Лія здала свою роботу, Віка голосно сказала:

"А що, тепер ми всі маємо писати про каракулі? Може, ще й про те, як важливо малювати котиків?"

Клас засміявся. Не всі, але достатньо, щоб Лія відчула, як щоки палахкотіють від сорому.

 "Віка, припини," - тихо сказала Настя.

 "А що? Я просто кажу правду. Всі роблять вигляд, що це мистецтво, але насправді..."

 "Досить," - втрутилася вчителька. - "Віка, вийди з класу."

 Але шкода вже була завдана. Лія відчувала на собі погляди однокласників - хтось співчутливий, хтось цікавий, а хтось явно погоджувався з Вікою.

 Під час великої перерви ситуація стала ще гіршою. Віка зібрала навколо себе групу дівчаток і почала голосно обговорювати "проблему з мистецтвом у школі".

 "Серйозно, чому всі мають робити вигляд, що ці дитячі малюнки - це щось особливе?" - говорила вона. - "І чому через це має страждати наша репутація школи?"

 "Може, тому що вони справді гарні?" - несміливо запропонувала одна з дівчаток.

 "Гарні?" Віка фиркнула. - "Моя молодша сестра малює краще. А ми маємо аплодувати цьому, бо бідненька Лія нова в школі?"

 Лія стояла біля своєї шафки і чула кожне слово. Вона намагалася зосередитися на підготовці до наступного уроку, але руки тремтіли, а в очах стояли сльози.

 "Ти чуєш це?" - підійшла до неї Аліна.

 "Важко не чути," - тихо відповіла Лія.

 "Хочеш, я їй скажу пару слів?"

 "Ні. Це тільки погіршить ситуацію."

 Але Аліна вже йшла до групи Віки.

1760618593.png 1.17 MB

 "Віка," - сказала вона голосно і чітко. - "Можна запитати, чому тебе так турбують малюнки Лії?"

 "А тебе не турбує, що через неї вся школа виглядає як дитячий садок?" - відповіла Віка.

 "Ні, мене турбує, що ти намагаєшся зруйнувати щось прекрасне просто тому, що заздриш."

 "Заздрю?" Віка засміялася, але сміх був неприродним. - "Чому я маю заздрити дивачці з олівцями?"

 "Можливо, тому що вона робить щось справжнє, а ти можеш тільки руйнувати?"

 Навколо зібрався натовп. Лія відчувала, як вся увага школи зосереджується на цьому конфлікті, і їй стало погано.

 "Досить," - тихо сказала вона, підходячи до Аліни. - "Ходімо звідси."

Але Віка не збиралася відступати.

 "Знаєш що, Лія?" - сказала вона. - "Я поговорю з директором. Нехай він вирішить, чи варто нашій школі брати участь у виставці з такими... роботами."

 Серце Лії завмерло. Віка могла зробити це? Могла зіпсувати виставку?

 "Ти не можеш," - сказала Аліна.

 "Можу. Мій тато в шкільній раді. І він не дуже схвалює такі експерименти в освіті."

 Лія відчула, як світ навколо неї похитнувся. Вся їхня робота, всі мрії про виставку - все це могло зникнути через одну заздрісну дівчинку.

 "Лія, не слухай її," - сказав Максим, який підійшов до них. - "Вона блефує."

 "Блефую?" Віка витягла телефон. - "Зараз подзвоню татові."

 І вона справді почала набирати номер.

 Лія не могла більше витримувати. Вона схопила свої речі і побігла з коридору, не звертаючи уваги на крики друзів за спиною.

 Вона бігла, поки не дісталася до старого парку біля школи. Там, сидячи на лавці під великим дубом, вона нарешті дала волю сльозам.

1760618940.png 1.28 MB

 Чому так сталося? Чому Віка так її ненавидить? І найголовніше - чи справді вона має право псувати життя іншим заради свого мистецтва?

 Може, Віка права? Може, її малюнки справді не варті такої уваги? Може, краще було б просто малювати вдома, не показувати нікому, не створювати проблем?

 Лія дістала зошит і подивилася на свої роботи. Раніше вони здавалися їй прекрасними, повними життя та емоцій. А тепер... тепер вона бачила тільки недоліки, невпевнені лінії, неточні кольори.

 "Може, вона справді права," - прошепотіла Лія сама до себе.

 Вона закрила зошит і сиділа так довго, дивлячись на осіннє листя, що кружляло в повітрі. Воно було таким красивим, але так швидко опадало, залишаючи дерева голими і сумними.

 Як її мрії про мистецтво.

Коли Лія нарешті повернулася додому, мама відразу помітила її стан.

 "Що сталося, любов моя?"

Лія розповіла їй все - про Віку, про погрози, про свої сумніви.

 "І ти справді думаєш кинути малювання?" - запитала мама.

 "Не знаю. Може, так буде краще для всіх."

Мама довго мовчала, а потім сказала:

 "Знаєш, коли я була в твоєму віці, я теж мріяла стати художницею. Але коли хтось сказав мені, що це несерйозно, я здалася. І знаєш, про що я жалкую найбільше?"

 Лія подивилася на неї.

 "Не про те, що не стала художницею. А про те, що дозволила чужим словам вирішити за мене."

 Того вечора Лія довго не могла заснути. В голові крутилися слова мами, образи Віки, обличчя друзів.

 А десь глибоко в серці, під усіма сумнівами та болем, жевріла маленька іскорка. Іскорка, яка шепотіла: "Не здавайся. Не зараз. Не так."

 Але чи вистачить сил розпалити з неї вогонь?

 Це мала показати наступна буря. Адже перед найбільшою тишею завжди буває найсильніша буря.