Розділ 1 "ЗНАЙОМСТВО ІЗ ШКОЛОЮ"

  Лія прокинулася від звуку дощу, що барабанив по вікну її нової кімнати. Сірі краплі стікали по склу, створюючи химерні візерунки, які нагадували їй про те, як змінилося її життя за останні місяці. Переїзд до нового міста означав нову школу, нових людей і, найголовніше, необхідність знову стати частиною чогось незнайомого.

Вона повільно встала з ліжка і підійшла до дзеркала.

  Дівчина з каштановим волоссям та великими карими очима дивилася на неї звідти. Ті самі очі, що завжди бачили світ інакше — не таким, яким його бачили інші, а наповненим кольорами та можливостями, навіть коли навколо панувала сірість.

— Ліє, сніданок готовий! — долинув голос мами з кухні.

 Перший день у новій школі. Лія взяла свій улюблений зошит — той самий, що був заповнений малюнками замість конспектів. На обкладинці вона намалювала дерево з яскравим листям, що контрастувало з сірим тлом. Це була  її   здатність — знаходити красу там, де інші бачили лише буденність. 

 Школа зустріла її однаково: крейдяний пил, рівні ряди парт і обличчя, на яких наче вимкнули фарби.

Коли вчителька математики попросила всіх представитися, Лія тихо сказала своє ім'я і швидко сіла на своє місце. Вона відчувала на собі погляди однокласників — цікаві, але дистанційовані.

Замість того, щоб слухати лекцію про алгебру, Лія відкрила свій зошит і почала малювати. Спочатку з'явилася тонка лінія, потім ще одна. Поступово на сторінці проступив образ — дівчинка, що стоїть серед сірого натовпу, але навколо неї розквітають яскраві квіти. Кожен штрих олівця був для неї способом сказати те, що вона не могла висловити словами.

— Лія, що ти там малюєш? — раптом почула вона голос учительки.

Весь клас обернувся до неї. Лія відчула, як її щоки палахкотять від сорому. Вона швидко закрила зошит.

— Нічого особливого, — прошепотіла вона.

Але це було не так. Для неї кожен малюнок був особливим. Це був її спосіб говорити зі світом, коли слова здавалися недостатніми. Це був її спосіб додавати кольору до сірого світу, що оточував її.

 Коли пролунав дзвоник на перерву, однокласники швидко розбіглися групами. Лія залишилася сидіти за партою, знову відкрила зошит і продовжила малювати. 

Цього разу вона намалювала вікно — те саме, крізь яке вранці дивилася на дощ. Але на її малюнку за вікном світило сонце, а на підвіконні росли квіти.

 Вона малювала не для оцінок — щоб не розчинитися в чужому місті. Кожен малюнок був маленьким актом опору проти сірості, маленькою заявою про те, що красу можна знайти скрізь, навіть у найзвичайніших речах.

Коли день закінчився, Лія йшла додому з повним зошитом нових малюнків. Вона ще не знала, що цей зошит відкриє двері, які словами вона так і не змогла б відчинити. Поки що вона просто малювала, додаючи по одному кольору до свого сірого світу.

 Вдома, сидячи біля вікна, Лія дивилася на вечірнє небо. Дощ закінчився, і крізь хмари пробивалися перші промені сідаючого сонця. Вона взяла олівець і почала малювати це небо — не таким сірим, яким воно здавалося іншим, а таким, яким бачила його вона: повним надії, кольору та нескінченних можливостей.