"ВЕСЕЛКА ПІСЛЯ ДОЩУ"

 Два роки потому...

 Літній дощ тільки-но закінчився, і крізь хмари пробивалося сонце, розфарбовуючи небо в усі кольори веселки. Лія стояла біля великого вікна своєї творчої студії "Кольори дружби" і спостерігала за цією природною магією.

 "Лія, подивись!" - вигукнула маленька Софія, показуючи свій малюнок. - "Я намалювала веселку, як ти вчила!"

 Лія усміхнулася, дивлячись на роботу дев'ятирічної дівчинки. На папері справді була веселка, але не звичайна - кожна смуга складалася з маленьких сердечок різних кольорів.

1761338730.png 2.14 MB

 "Це прекрасно, Софіє. Розкажи мені про свою веселку."

 "Це веселка дружби!" - радісно пояснила дівчинка. - "Кожне сердечко - це один друг. Червоне - це Максим з нашого класу, синє - Аня, зелене - ти, Ліє!"

 Навколо них у просторій, світлій кімнаті працювали ще дванадцять дітей різного віку. Хтось малював, хтось ліпив з глини, хтось писав вірші. У кутку Максим, який тепер навчався в музичному коледжі, грав на піаніно тиху мелодію, під яку особливо добре думалося.

 Аліна, яка стала студенткою філологічного факультету, вела літературну секцію студії. Вона допомагала дітям писати вірші та невеликі оповідання про свої малюнки.

 "Лія," - підійшла до неї Марта, якій тепер було тринадцять, - "нова дівчинка Оленка дуже сумна. Вона каже, що не вміє малювати."

 Лія подивилася в кут, де сиділа худенька дівчинка років десяти. Вона тримала олівець, але аркуш перед нею залишався білим.

 "Знайомо," - тихо сказала Лія сама до себе.

 Вона підійшла до Оленки і присіла поруч:

 "Привіт. Я Лія. А ти Оленка, так?"

Дівчинка кивнула, не піднімаючи очей.

 "Знаєш, що мені розповіла одна мудра жінка, коли я теж думала, що не вмію малювати?"

Оленка подивилася на неї.

 "Вона сказала, що малювання - це не про те, щоб намалювати щось правильно. Це про те, щоб розповісти свою історію. А історія у кожного своя, особлива."

 "Але я не знаю, що малювати."

 "А що ти відчуваєш прямо зараз?"

Оленка подумала:

 "Я... я трохи боюся. Всі тут такі талановиті, а я..."

 "А ти намалюй свій страх. Подивися, як він виглядає."

 Оленка нерішуче взяла олівець і провела перші лінії. Поступово на папері з'явилася маленька фігурка, що ховалася за великою скелею.

 "Це я," - тихо сказала дівчинка.

 "А що за скелею?"

 "Там... там всі інші. Вони разом, а я одна."

Лія кивнула з розумінням:

 "Знаєш що? А що якщо навколо скелі виросли квіти? Красиві, яскраві квіти, які тільки ти можеш намалювати?"

1761339388.png 1.65 MB

 Очі Оленки трохи засвітилися. Вона взяла кольорові олівці і почала додавати до малюнка квіти. Спочатку маленькі, несміливі, потім все сміливіші та яскравіші.

 "Бачиш?" - сказала Лія. - "Ти вже не ховаєшся. Ти створюєш красу навколо себе."

Через годину студія поступово спорожніла. Діти розходилися додому, показуючи батькам свої роботи, сповнені гордості та радості.

 Оленка була серед останніх. Вона підійшла до Лії з своїм малюнком:

 "Дякую. Я... я прийду ще?"

 "Звичайно. Ми тебе чекатимемо."

 Коли всі діти пішли, Лія, Максим та Аліна сиділи в студії, прибираючи після занять.

 "Знаєте," - сказав Максим, складаючи ноти, - "іноді я дивлюся на цих дітей і бачу нас три роки тому."

 "Так," - погодилася Аліна. - "Тільки тепер ми на іншому боці. Ми ті, хто допомагає."

 "І знаєте, що найдивовижніше?" - додала Лія. - "Кожна дитина, якій ми допомагаємо, також допомагає нам. Вони нагадують нам, хто ми є, звідки прийшли."

 Лія підійшла до стіни, де висіли роботи дітей. Серед них був її власний малюнок - той самий, перший, який вона намалювала в новій школі. Дівчинка серед сірого натовпу, навколо якої розквітали яскраві квіти.

 "Пам'ятаєте цей малюнок?" - запитала вона.

 "Як не пам'ятати," - усміхнувся Максим. - "Саме з нього все почалося."

 "Знаєте, що я зрозуміла, дивлячись на нього тепер?"

Друзі чекали.

 "Тоді я малювала квіти навколо себе, бо хотіла, щоб світ став яскравішим. А тепер я розумію - ті квіти росли не навколо мене. Вони росли з мене. Кожен з нас може бути джерелом кольору для інших."

Аліна витерла сльозу:

 "Це так красиво."

 "І так правдиво," - додав Максим.

 Коли друзі розійшлися, Лія залишилася в студії сама. Вона взяла великий аркуш паперу і почала малювати. Це мав бути подарунок для студії - картина, яка висітиме на почесному місці.

 На папері з'являлася веселка. Але не звичайна веселка на небі, а веселка, що росте з землі, як дерево. Її корінням були різнокольорові руки, що трималися одна за одну. Стовбур складався з переплетених сердець. А крона розквітала всіма кольорами світу.

1761340212.png 1.94 MB

 Під деревом-веселкою сиділи діти. Кожен малював, але всі малювали це саме дерево. І кожен бачив його по-своєму, додаючи свої кольори, свої деталі.

 А в центрі композиції, біля стовбура дерева, стояла дівчинка з пензлем у руці. Вона не малювала дерево - вона доглядала його, поливала, допомагала йому рости.

 Коли малюнок був готовий, Лія написала під ним: "Веселка після дощу завжди найяскравіша. Як і дружба після самотності."

 За вікном справжня веселка вже зникла, але в студії народилася нова - та, що житиме вічно, нагадуючи кожній дитині: після кожного дощу обов'язково з'являється веселка.

 Лія поставила малюнок на мольберт і відійшла подивитися. Завтра діти побачать його і, можливо, хтось із них зрозуміє: самотність - це не покарання, а підготовка. Підготовка до того, щоб стати веселкою для інших.

 Вона згасила світло і вийшла з студії. Попереду була дорога додому, де на неї чекали мама з татом, гарячий чай і нова книжка. Попереду був завтрашній день, повний нових дітей, нових історій, нових можливостей подарувати комусь надію.

 Попереду було життя, яскраве і повне, як веселка після дощу.

А десь у місті, в своїй кімнаті, маленька Оленка малювала свій другий малюнок. На ньому дівчинка вже не ховалася за скелею. Вона стояла серед квітів і усміхалася.

І це була найкрасивіша веселка з усіх можливих.

КІНЕЦЬ