Розділ 17: "ВЕСЕЛКА ПІСЛЯ ДОЩУ"

Минуло два роки...

Літній дощ тільки-но закінчився, і крізь хмари пробивалося сонце, розфарбовуючи небо в усі кольори веселки. Лія стояла біля великого вікна своєї творчої студії «Кольори дружби» і спостерігала за цією природною магією.

— Лія, подивись! — вигукнула маленька Софія, показуючи свій малюнок. — «Я намалювала веселку, як ти вчила!»

Лія усміхнулася, дивлячись на роботу дев'ятирічної дівчинки. На папері справді була веселка, але не звичайна — кожна смуга складалася з маленьких сердечок різних кольорів.

Під деревом-веселкою сиділи діти. Кожен малював, але всі малювали це саме дерево. І кожен бачив його по-своєму, додаючи свої кольори, свої деталі.

А в центрі композиції, біля стовбура дерева, стояла дівчинка з пензлем у руці. Вона не малювала дерево — вона доглядала його, поливала, допомагала йому рости.

Коли малюнок був готовий, Лія написала під ним: «Веселка після дощу завжди найяскравіша. Як і дружба після самотності.»

За вікном справжня веселка вже зникла, але в студії народилася нова — та, що житиме вічно, нагадуючи кожній дитині: після кожного дощу обов'язково з'являється веселка.

Лія поставила малюнок на мольберт і відійшла подивитися. Завтра діти побачать його і, можливо, хтось із них зрозуміє: самотність — це не покарання, а підготовка. Підготовка до того, щоб стати веселкою для інших.

Вона згасила світло і вийшла з студії. Попереду була дорога додому, де на неї чекали мама з татом, гарячий чай і нова книжка. Попереду був завтрашній день, повний нових дітей, нових історій, нових можливостей подарувати комусь надію.

Попереду було життя, яскраве і повне, як веселка після дощу.

А десь у місті, в своїй кімнаті, маленька Оленка малювала свій другий малюнок. На ньому дівчинка вже не ховалася за скелею. Вона стояла серед квітів і усміхалася.

І це була найкрасивіша веселка з усіх можливих.

КІНЕЦЬ