Я — Вітер із пащі роздертого грому,
Я пахну залізом, полином і сном.
Я рву з небокраю криваві завіси,
Щоб істина вийшла з печери безлиса.
Я бачив, як маг упивався вогнем,
Як вежі молились забутим богам.
Дракон, немов вирок, над прірвою ліг,
І тінь його крилами різала сніг.
Я бився об брами, де зрада жива,
Де клятва дешевша за блиск рукава.
Я кинув корону в багнюку і тлін,
Бо влада без честі — це тліючий клин.
Я ніс через попіл поранений крик,
Де місяць на ребрах руїн тихо зблід.
І пошепки гостро, як лезо в пітьмі,
Сказав: «Тільки вірні не гинуть в ярмі».
Над чорними водами, де сплять імена,
Я вчив навіть морок тримати слова.
Бо полум’я має зігріти, не зжерти,
А сила без милості — шлях до клінічної смерті.
Запам’ятай, мандрівнице, подих живої стихії:
Хто крила рубає — той першим німіє.
Хто правду в собі не міняє на страх —
Той навіть у прірві стоїть на ногах.
Я — Вітер. Не суд і не милість богів.
Я подих межі між «боявся» і «зміг».
Свобода — не втеча від блискавок злив.
Свобода — пройти крізь грозу. І лишитись живим.
Автор: caligenija