Скло ще пам’ятає ніч —
на ньому виріс іній,
ніби хтось малював
гілки без олівця,
лише диханням.
Кімната не поспішає прокидатися:
стіна тримає тепло вчорашнього чаю,
а світло вже підкрадається збоку,
тонке, як нитка на пальцях,
що не хоче обірватися.
За вікном сад — не картина,
а затемнений шепіт:
там, де сніг ліг на гілку,
вона схилилась,
ніби слухала кроки, яких не було.
Я торкаюсь скла —
холод не кусає, він пояснює:
між тобою і світом
завжди є тонка межа,
прозора, як обіцянка тиші.
Іній тане не від жару —
від того, що очі вже бачать далі,
ніж пальці відчувають.
Залишається вода на рамі,
маленька ріка, яка не знає, куди тече.
Можливо, це й є ранок:
не подія, а прозорість,
коли думка не поспішає
ставати словом,
а лишається світлом на склі.