Хвиля не пояснює, навіщо зайшла так далеко —
вона просто залишає біля скали вогонь,
прозорий, як слово, яке збираються сказати
і не кажуть.
На моху тримається пам'ять без дати —
не подія, а температура,
ніби хтось давно поставив на вогонь чайник
і забув, для кого.
Відплив не стирає слідів,
він лише змінює їхній вигляд:
де був відкритий шлях — з'являється дзеркало,
де було дзеркало — тонка стежка.
Іноді достатньо одного звуку води в іншій кімнаті,
щоб тіло згадало,
як тримати в долоні щось крихке
і не тиснути.
Найважче — відпустити не річ,
а переконання, що без неї не збереться наступний день.
А день збирається сам —
з дрібних рухів повітря біля вікна,
з терпіння, якого ніхто не бачить,
і з тихої згоди лишити порожнім місце,
де ще може прийти думка, якої поки немає імені.