Вітер не приходить з новинами —
він просто перевертає листя тополі,
і срібна сторона б’ється, як дихання,
яке не можна зупинити рукою.
Я стою між двома стовбурами
і слухаю, як дощ ще живе в корі,
хоч небо вже відкрило синю щілину,
тонку, як нитка на старому платті.
Тут немає імен — лише висота,
що тягне погляд угору, не в небо,
а в простір між гілками,
де світло збирається в паузу.
Іноді здається: дерево питає,
чи варто тримати коріння,
коли земля пам’ятає кожен крок,
навіть той, що ти ще не зробила.
Я відповідаю тишею —
не з покори, а з поваги до руху,
бо вітер не вимагає відповіді,
він лише перевіряє, чи ти ще тут.
Коли він відходить, листя лишається
трохи темнішим, ніби навчилось
тримати в собі відбиток шторму,
не зрадивши зеленому світлу.