Коридор не починається з дверей —
він починається з тиші,
яку тіло вчиться тримати,
коли мова ще не знайшла форми.
Тут повітря густіше за слово:
кожен подих залишає слід,
ніби хтось малює на стіні
тонку лінію світла —
не для очей,
а для пам’яті, що вміє чути.
Я йду повільно,
бо поспіх тут здається зрадою:
камінь під ногами пам’ятає
інші кроки —
легші,
важчі,
ті, що повертались назад
ще до того, як з’явилась думка «назад».
У нішах — не ікони,
а порожнечі правильної форми:
овальні, як видих,
квадратні, як рішення,
які не встигли стати вчинком.
Іноді в одній із них
блимає відблиск води —
не дзеркало,
а згадка про річку,
що текла тут колись
під підлогою,
коли коридор був руслом,
а не метафорою.
Мені здається —
я не входжу в простір,
простір входить у мене:
холодний пояс на зап’ястях,
смак мокрого граніту на язиці,
легкий дзвін, як віддалена посудина,
яку ніхто не ставить на стіл.
На перехресті —
немає вказівника,
є лише вітер,
що вміє читати долоні:
він торкається ліній життя
і не сміється,
коли вони розходяться.
Ліворуч — темніша тінь,
праворуч — світліша,
але обидві однаково чесні:
нічого не обіцяють,
нічого не забирають наперед.
Я зупиняюсь.
Не тому, що втомилась —
тому, що в цю мить
слово «я»
важить інакше:
не як ім’я,
а як поріг,
на якому стоїш босоніж
і відчуваєш,
де закінчується чужий шепіт
і починається власний голос —
тихий,
злегка хриплий,
як перший крок по росі.
Хтось колись сказав:
коридор — це час у камені.
Я б додала:
це час у диханні,
коли вдих і видих
не змагаються,
а чергуються,
як дві сторони одного обіцяння —
не даного іншим,
а даного собі:
не зрадити тишу,
не розбудити її марним криком.
Далі — сходи без перил.
Не небезпека —
довіра до рівноваги тіла.
Кожна сходинка —
окреме «так»
без підпису.
На останній —
нічого немає,
крім світла,
яке не сліпить:
воно лягає на повіки,
мов тонка тканина,
і питає без слів:
ти готова не знати,
що за порогом,
і все одно пройти?
Я піднімаю руку —
не для того, щоб відчинити,
а щоб відчути,
чи є двері.
Повітря дає відповідь:
двері — це рух,
а не дошка.
І тоді коридор відпускає:
за спиною він стискається в стежку,
як стежка роси на полі;
попереду — не карта,
а поле можливостей,
де кожен крок
залишає вогонь не на землі,
а в грудях —
маленький,
стійкий,
як зерно,
що знає, як чекати дощу.
Я виходжу.
Коридор лишається всередині —
не як спогад,
а як навичка дихати,
коли світ знову стане голосним.