У зошиті лишається біла смуга —
не провина, не пауза для краси,
а місце, де думка ще не встигла
стати реченням і втратити дихання.
Чорнило чекає на краю,
мов птах на гілці перед дощем:
не боїться падіння,
боїться поспішного слова.
Інколи тиша пишеться перша —
без букв, без крапок, без підпису.
Вона тримає простір,
де завтра з'явиться сенс,
який сьогодні лише відчувають шкірою.
Тоді з'являється інший слух:
не вуха, а увага до дрібниць —
до шорсткості паперу,
до тепла долоні,
до легкого тремтіння повітря біля ручки.
Хтось назве це порожнечею —
і помилиться, бо порожнеча говорить голосніше за шум.
Вона збирає зайве,
залишаючи місце для одного руху —
коли рука нарешті пишеться не зі страху, а з довіри.
І ось тоді лінія падає на аркуш —
не як наказ, а як подих.
Папір приймає її без опору,
бо вже був готовий довше, ніж пам'ять.
А тиша відступає вбік —
не зникаючи, а стаючи першим читачем.