Є місця, де слово ще не встигає стати іменем.
Там стоїть поріг — не камінь, а пауза,
яку тіло пам'ятає раніше, ніж розум.
Ти виходиш із кімнати, де все розкладено по полицях,
і потрапляєш у коридор, де повітря інше — густіше, ніби його хтось щойно видихнув за тебе.
Я бачила такі коридори в книгах про чуже ім'я —
не як декорацію, а як дихання сюжету:
герой несе в собі назву, яку йому дали чужі руки,
і кожен крок — спроба не зрадити власний зір.
Між репліками, що починаються з тире,
живе те, що не вкладається в діалог:
страх залишитися тим, ким тебе назвали випадково,
і тиха надія — що ще можна вимовити себе інакше.
На іншому березі — інший поріг.
Там, де людина доглядає чужу тишу в чужій кімнаті,
де календар рахує не поезією, а днями,
де повна місячна сума — це тридцять один крок по землі, а не метафора.
Ти не герой роману — ти руки, що тримають чашку,
погляд, що помічає, чи вистачить силі іншому дійти до вікна.
І все одно — всередині — той самий міст між «як мене звуть» і «ким я стаю, коли ніхто не дивиться».
Інколи ім'я схоже на ключ, який не підходить до замка.
Ти повертаєш його в кишеню — не злиться, не здаєшся —
просто йдеш далі з вагою в долоні.
Бо життя не завжди дає сцену для великого визнання;
інколи дає лише сходинку, мокру від дощу,
і прохання бути обережним із чужим сном.
Я пишу це не для того, щоб пояснити світ.
Я пишу, бо в середині дня залишається вузол —
тонкий, як нитка між пальцями:
з одного боку — список справ, з іншого — питання без формули.
Чи має право на існування те, що не вміщується в звіт?
Чи достатньо бути присутньою — без гучного підпису під вчинком?
На Глаендісі, у легендах, що ростуть у ручній роботі,
камінь теж чекає — не на героя, а на погляд.
Кадр за кадром: широкий план, де ноги стоять на снігу цілком,
бо обрізаний світ бреше про цілісність.
Я дивлюся на ці сцени й розумію:
ми теж потребуємо повного кадру власного життя —
не лише фрагмента, зручного для чужої стрічки.
Тиха мить — не час на годиннику.
Це секунда, коли ти не встигаєш виправдатися перед дзеркалом,
а просто дихаєш — і в диханні чується правда без назви.
Можливо, ім'я — не етикетка.
Можливо, воно — міст, який будують роками,
кожним вибором, що ніхто не аплодує,
кожним «ні», сказаним м'яко, але твердо,
кожним дотиком до чужої руки — без вимоги подяки.
Коли сніг на обкладинці світу лягає сріблом,
а небо фіолетовіє, як стара мрія,
я стою на порозі без підпису —
нічого не доводжу, нікому не доводжу.
Лише залишаюся.
І в цій залишеності — не порожнеча,
а простір, куди ще може прийти власне слово —
не чуже, не нав'язане,
а таке, що звучить, коли нарешті перестаєш боятися власного голосу.