Не розповідай мені про гостроту годинника.
Я бачила, як блимають станції в очах тих, хто вирушає так часто,
що вже не відрізняє власний крок від чужого ритму.
Я тримаю в долоні дрібний пісок із дороги, якої немає на жодній схемі.
Він теплий, ніби хтось недавно пройшов і залишив мені доказ:
світ не завжди питає дозволу, перш ніж стати знайомим.
Коли я була малою, мені казали: пам'ять — це скринька.
Я відкривала її і знаходила там не речі, а запахи,
які повертали мене в кімнату, де світло падало косо, як ніж.
Тоді я ще не знала, що деякі двері відчиняються лише зсередини,
а ключ — це не метал, а згода слухати тишу без паніки.
Тепер я вчуся читати сліди на снігу, які швидко стирає вітер.
Вони схожі на речення, написані мовою, якої немає в підручниках:
коротко, чесно, без пояснень «чому саме так сталося».
Інколи я стою на перехресті й відчуваю, як два напрямки тягнуть за різні руки.
Один шепоче про безпеку, інший — про правду, яка не завжди зручна в побуті.
Я не претендую на мудрість, яка вміщається в афоризм.
Я лише помічаю: коли людина починає брехати собі дрібницями,
у неї зникає смак води, зникає відчуття власного тіла в просторі.
Ніби тіло стає чужим пальтом, яке носять за звичкою,
бо зняти його — значить відчути холод, а холод лякає сильніше за біль.
Я люблю ті моменти, коли хтось зупиняється посеред розмови
і каже: «Стривай. Я не хочу бути правим. Я хочу бути живим».
Тоді в повітрі з'являється рідкісна прозорість, як після дощу в місті,
де асфальт ще димиться, а небо — ніби нова сторінка, не зіпсована правками.
Я збираю такі миті, як збирають крихти хліба на стіл — не з жадібності,
а з поваги до того, що годувало, навіть коли світ був суворий.
Бо інколи єдине, що лишається після важкого дня, — це не висновок,
а дрібний жест: хтось подав руку, хтось не підняв голос, хтось просто був поруч.
Я пишу це не як інструкцію і не як обіцянку перемоги над собою.
Я пишу як людина, якій інколи страшно назвати речі своїми іменами,
бо імена мають вагу, а вага — це завжди відповідальність.
А відповідальність не завжди красива: вона не блищить, як медаль.
Вона тиха, як сніг на підвіконні, який ніхто не чекає, але він все одно лягає рівно.
Якщо ти колись відчуєш, що твоя дорога зникла з карти — не лякайся.
Можливо, її не стерли: її просто ще не намалювали для чужих очей.
Ти лишиш підпис там, де вітер змилює чужі написи,
і цей підпис буде не гаслом, а теплом, яке лишається на долоні,
коли ти вже давно пішла далі, а світ досі пам'ятає твій дотик.