Скляний край ранку
на хвої тремтить тиша —
день ще не диха.
Мох при камені
збирає вологу ніч,
наче листи трав.
Ледь чутний потік
вчить долоні не тримать
те, що пливе геть.
Над плесом імла,
мов незавершена думка,
сідає в очерет.
У зламі гілля
застрягло зимове сонце —
іскра без жару.
Сонний чорнозем
пахне дощем і хлібом,
ще не спеченим.
Вечірня стежа:
крок — і світло за плечем
стає оберегом.
Нічна павутина
ловить росу й мовчання —
ранок відпустить.