Хтось поклав мені в долоню слово,
не моє за народженням,
і воно лягло теплим металом,
наче печатка без зворотнього адресу.
Я вчилася казати його вголос,
щоб не зрадити вагу речей,
але кожен раз чула тонкий скрипт:
чужий корінь у власній мові.
Сліди на снігу — не доказ присутності,
лише карта того, куди тіло пішло,
коли думка вже була в іншій кімнаті,
де ніхто не питає імені.
Я залишила на порозі ремінь від сумки,
ключі, дрібні монети, нерв,
а з собою взяла лише тишу,
яка вміє звучати чужими голосами.
І коли ніч нарешті знімає маски,
я лишаюся з тим, що не вкладається в підпис:
не ім'я, не прізвище, не дата,
а простір між двома правдивими реченнями.