ти тримаєш олівець над білою плямою
куди не допускають міри
ані градуси
ані палець, що вказує «ось тут»
пісок на шкірі — аргумент тілу
вітатися з ним треба без імені
бо ім'я лишає слід
як черевик на снігу, який не можна стерти
дві згоди стоять поруч як два береги
і між ними не річка — повітря
воно не кричить і не благає
воно просто тримає відстань, поки ти дихаєш
інколи правда виглядає як відмова говорити
не з ліні
а з поваги до того, що ще не встигло стати словом
і може ніколи не стати — і це не поразка
карта без назви острова — не порожнеча
це запрошення не підписувати заздалегідь
де ти будеш
коли знайдеш берег
і лише тоді, коли рука втомиться від точності
ти відчуєш, як тиша
не зникає —
вона стає першою чесною межею, яку ніхто не зможе перейменувати