На столі лежить аркуш —
не свідчення, не наказ,
лише згадка про крок,
який ще не став подією.
Пальці торкаються краю,
ніби перевіряють межу:
чи витримає папір
вагу невимовленого.
За вікном — сірий подих міста,
всередині — інший простір:
де речення не поспішають
стати гаслом або вироком.
Хтось каже: «пиши коротше»,
мов думка має вміщатись у жест.
Але довгі речення — це міст,
по якому повертається голос.
І коли світло гасне в коридорі,
сторінка лишається теплою —
не від вогню, а від уваги,
що не відпустила сенс назовні.
Тоді зникає страх банальності:
правда не кричить, вона дихає.
І в цій тиші народжується слово,
яке вже не можна спалити.