Задимлено вікно — ніби хтось стер межу між днем і тінню.
Кава остигає швидше, ніж я встигаю сказати собі правду
про те, чому саме сьогодні тиша звучить гучніше за слова.
Місто за склом — суцільний сонет без рими:
світлофори, як метроном для нетерплячих,
дощові нотатки на подвіконні,
і той самий непрочитаний лист, що лежить у голові довше за папір.
Я не шукаю відповіді — я ловлю мить,
коли тіло нарешті вірить, що можна відпустити напругу,
як відпускають руку, яку тримали надто довго «для порядку».
І якщо щось лишається — то не розповідь,
а теплий слід:
ти була тут і не вимагала від себе бути досконалою.
Автор: caligenija