Я вийшла до берега, де тиша вміє світитися,
де очерет не шелестить, а ніби тихо молиться,
де кожна хвиля, торкнувшись піску, не щезає,
а лишає по собі ледь видиму нитку пам'яті.
Там не було ні кроків, ні свідків, ні голосів,
лише скляна темінь води, як око старого дзеркала,
і місяць, схожий на скибку холодного хліба,
яку небо ділить із голодною землею.
Я називала вголос речі, що боялася назвати вдень:
втому, котра оселяється в плечах, як птах перед зливою,
любов, що вчиться не просити, а бути поруч,
і страх втратити себе серед чужих правильних слів.
Вода слухала уважно, без жодного осуду.
Вона вміє так: приймати камінь і не ламатися,
нести гіркий мул і лишатися прозорою,
мовчати так, щоб ти раптом почула власне серце.
Десь за лататтям, у темному прорізі між двох верб,
стояв покинутий місток, перекошений, наче речення,
у якому пропущено найважливіше дієслово,
і саме тому воно так боляче правдиве.
Я ступила на дошку — вона застогнала не від старості,
а так, ніби впізнала мене крізь роки й дощі.
Ми всі колись були цілі, подумала я,
а потім навчилися триматися на тріщинах.
Над головою збиралися хмари, важкі, як невідправлені листи.
У кожній блискавці жевріла коротка правда:
світ не обіцяє нам легкості,
але дарує дивну міцність тим, хто лишається ніжним.
Я думала про дім, який не завжди має стіни.
Іноді дім — це рука, що не відсмикується в складну хвилину.
Іноді дім — це сторінка, де тебе не виправляють.
Іноді дім — це тиша між двома людьми, які не брешуть.
Коли вітер піднявся, на воді з'явилися кола,
ніби хтось невидимий кидав у ніч дрібні монети.
Я не просила ні чудес, ні знаків, ні швидких відповідей.
Я просила тільки ясності — і вона прийшла простим подихом.
Не все, що згасло, є втратою, сказала вода.
Не все, що зламалось, померло, додав очерет.
І навіть камінь, що мовчить століттями,
знає: його ім'я тримається не в буквах, а в дотику.
Я довго стояла, поки ніч не стала легкою,
поки холод не перетворився на тверезість,
поки в мені не вщухла стара потреба доводити,
що я варта місця в цьому світі.
Потім торкнулася долонею води,
і вона була теплою, всупереч усьому,
наче хтось невидимий передав крізь темряву
коротке, але безпомилкове: ти є.