Скрипить підошва
у вологій тиші саду —
ранок не квапиться
А навпаки...
На край каміння
сідає тонкий промінь,
мовчить, лишаючи сліди.
Туман на плесі,
ніби забута хустка
на плечах води.
Ліхтар при стежці
пам'ятає дощ і
пахне деревом.
У моху теплім
Тихо спить зелена мить,
Укрита шовком
І якимось дивним маревом.
Горне ніч чашку,
пара здіймається угору —
день вчиться тиші
у обіймах самоти..
Місток над ставом
тримає, дві давні тіні:
тепер і вчора, й запит:
де у цьому ти..
З темних гілок
спадає крапля
так повільно ледве чутно,
І завмирає все..
Мов у прекрасних снах..
В цю мить, в середині
мелодія душі заграє,
а серце знов відчує час.
Автор: caligenija