Там, де високі скелі дихають повільно уночі,
вітер кладе на плечі прохолодні і важкі ключі.
Ріка з камінням розпочне тиху розмову,
і серце, затишок знаходить знову.
Не треба клятви на пів неба й на пів світу,
достатньо лиш тримати в слові відбиту
ту правду, що гріє, коли темнота,
і тихо казати: «Я тут. Я жива».
Колись я боялась м'якості в голосі,
ховалась від себе в чужому колоссі.
Тепер не тікаю від власних тривог,
бо кожен мій крок - це прожитий урок.
І скеля не вчить мене пафосу й бою,
а вчить йти до цілі твердою ходою,
Вода ж не кричить про великі дива,
а просто пливе, говорячи я ще жива.
Коли на світанку білішає схил,
я вдячно вдихаю повітря і пил.
І знаю: життя не арена й не бій,
а шлях, де любов поверне мій спокій.
Автор: caligenija