Коли сіль на скелі лежить сторінкою,
Ще не названа, але вже читабельна,
То крок твій ніби стає тоншою лінією
Між тим, що сміливо, й тим, де сумління.
Далі — море, яке не просить присяги,
Воно не судить і не кличе на бій,
А просто шліфує гострі куточки фрази,
Поки вони лягають у правильний ряд подій.
Тут вітер грається з краєм плаща в дощ:
Він відчиняє його ширше, ніж хотілось би,
Та, щоб не зникнути у безмежному просторі,
Залишаєш собі один короткий стрижень, можливо просто, сон.
Крейда біліша за присягу в школі,
Бо в ній немає ні злету, ні ганьби,
Лише слід від нігтя і тихий дотик долі,
Що вчить тримати тіло, щоб раптом, чогось не забути.
Між скелею й піною — смуга дзеркала,
Де небо розлилось, ніби сливовий сік,
І ти, глянувши, не шукаєш скандалу,
Бо бачиш: там уже не має ворогів, не має сенсу, не має слів.
Там, де хвиля повторює просте «ось так»,
Без зайвих епітетів і без крику,
Твоя тривога відступає до знаку —
Як крапля солі не на рану, — на чисту руку.
І якщо серце ще не стукає швидше ритму,
Не треба гнати його вперед кнутом:
Повільність тут — не зрада і не димний
Ритуал зітхання, а опит — прожитий, ще один урок.
Урок про те, що мову можна звузити,
Щоб влити її у вузьку бухту слуху,
Де слово лягає, мов перлина, в мушлю,
І зникає гострота зайвих нікчемних звуків.
Бо відповідь — не за́вжди порятунок,
А лише шум, як колесо по щебеню,
У тиші не ховається терпіння ,
Там простір твій, — що ти вже на межі.
Межа між «я боюсь», і «маю право бути»
Й слова тремтять, як догораючий сірник,
Ти раптом бачиш: усе можна обернути,
Якщо іскру відкласти на коротку мить.
Ця мить — не вік, і не епоха і не вічність,
Не показ сили, як докази чогось,
А холод на губах, від несподіваної
Тяжкості повітря, що стає тишею, яку шепоче хтось.
Тоді приходить образ, без імені,
Як сніг на згині між двома долонями:
Ти не втрачаєш — ти знову вивчаєш
Себе, і світ, що малює шлях,
Штрихпунктирні лінії.
Крейдяний маяк, ніби білий суддя,
Не читає вироків і не кличе свідків,
Він лише каже: «Дивись, не суди,
Поки не стане ясно, де глибина, а де мілко».
Глибоко — не завжди означає правильно:
Інколи глибина — це тонкий шар,
Де правда лежить, не рвучись шматками,
А кружляє, як у склянім бокалі пар.
Коли ти повертаєшся з тієї дороги,
Тебе не зустрічають тріумфом натовпу,
Але в грудях — інший порядок порогу,
Ніби встановився тихий, спокійний внутрішній проміжок.
Цей проміжок лишається маленькою каплею,
Що завжди готова впасти, у слухання,
І хай світ квапить, хай шумить столиця,
Ти несеш додому тишу, не вимагання.
Тож хай у грудях лишиться сіль і спокій,
Як знак, що межу можна накреслити, рівно, не як стрибок,
Де слово не біжить по гострому гребені,
А ступає босим — і залишає свій теплий крок.