Між соснами, що знають мову снігу, де тиша вчиться вітром говорити, я знов прийшла до краю оберегу, де ніч уміє серце відчинити.
Там камінь теплий, хоч навколо холод, там чорна річка блимає, як скло, і місяць, мов старий небесний коваль, кладе на воду срібне ремесло.
Далеко місто дихає тривогою, у ньому кроки гострі, мов ножі, а тут земля торкається до спокою, неначе мати пальцями душі.
Я чую, як під мохом сплять легенди, як корінь, наче жила, б’є в глибині, як вогкість темна шиє свої тренди на давньому, притомленому дні.
І кожен шурхіт — це не випадковість, а знак, що світ не вичерпав дива; у небі блисне блискавкою совість, і тиша раптом стане, як жива.
Вона підійде близько, майже поруч, покладе тінь долонею на лоб, і скаже тихо: «Не тікай від ночі, вона не кат, вона твій тихий крок».
І справді: у пітьмі не тільки прірва, у ній ростуть невидимі сади, де кожен біль, що був колись, мов іржа, стає зерном прозорої води.
Я бачу, як з туману в’ються брами, старі арки, з яких зійшов часовий пил, як вогкий мох накриє їх рядами, щоб жоден поспіх таїну не змив.
Там не живуть ні ідоли, ні судді, там тільки подих, дощ і запах трав, там слово «треба» тане в світлі руди, і лишається «хочу» — наче став.
Я вчуся в ночі мудрості терпіння: не рвати ранок, як недозрілий плід, а берегти в собі ясне коріння, яке тримає навіть темний слід.
Бо світло народжується не з крику, не з перемоги, кинутої в жар, а з тихої, майже дитячої звички — в собі шукати чесність, як ліхтар.
І коли вітер ламає всі прогнози, коли вуста від холоду німі, я згадую: у кожної загрози є двері вглиб, а не лише в пітьмі.
Нехай світанок прийде не відразу, нехай дороги сплутає імла, я знаю: ніч не створена для згасу, вона — майстерня теплого крила.
Там, між камінням, водами й корою, де серце чути краще, ніж слова, я залишаю втому за собою, і знову вчуся жити, як трава:
Мовчати, коли треба, і зростати, пити дощі, не рахувати втрат, любити світ не тільки у цитатах, а в кожній миті, що вертає лад.
І поки ніч тримає небо в жмені, поки туман до ранку стереже, я знаю: таємниця не назовні — вона у нас, і дихає уже.
Автор: caligenija