Я вийшла в ніч, де скелі, наче книги,
стоять розкриті ребрами століть,
і місяць кладе срібні обереги
на кожен злам, на кожну темну мить.
Там дихає вода під чорним каменем,
як слово, що не вміститься в листи,
і я вчуся мовчанню, ніби храмові,
в якому навіть тиша має зміст.
Долина нижче — мов глибока чаша,
у ній туман настоює полин,
і вітер, наче майстер нетривалий,
шліфує край незримої струни.
Я чую: в серці щось стає прозорим,
відходить пил образ і давньої утоми,
неначе хтось повільно, без докорів,
розв’язує вузли і зносить всі корони.
Мені здавалось: таємниця — буря,
гучна печать на чорному вікні.
Та ось вона — в травинці при зажурі,
у кроці, що не зрадив тишині.
У тріщині плити, де спить насіння,
у колі світла на холодних стінах,
у тому, як повільно йде прозріння,
коли ти застрягаєш у провинах.
І я згадала дім, його пороги,
старенький чайник, подих на стіклі,
як мама міряла вечірнії тривоги
простим рядком: «Все витримаємо, йди».
У тих словах не було ні оркестру,
ні золотих, урочистих печатей —
лише тепло, що тягне з темних нетрів,
коли душа сама собі не брат.
Я стала біля скелі, де на ребрах
сліди дощів, як літери без мов.
Вони сказали: шлях не завжди в дебрах,
інколи шлях — це вірність до основ.
До хліба й солі, до ранкових кроків,
до чесності перед своєю тінню,
до тих маленьких, майже непомітних дотиків,
де виростає мужність із коріння.
Тоді вода внизу здригнула світлом,
неначе хтось запалив ліхтар у сні,
і кожен камінь став на мить привітним,
і навіть холод рідний став мені.
Я зрозуміла: серце не фортеця,
йому не личать брами на замках;
воно — криниця, де живе джерельце,
що робить світ яснішим на руках.
Коли ж світанок торкнувся обрію і леза
скель засвітилися теплом трави,
я понесла цю ніч, як тиху тезу:
любов міцніша, ніж гучні слова й прості світи.
І там, де камінь пам’ятає голос води,
я залишила страх, мов зайвий плащ,
щоб далі жити, просто дихати
йти уперед, і берегти свій справжній час.
Автор: caligenija