На шибці тремтить ще прозора роса,
в кімнату заходить ласкава краса.
Я вчуся радіти без зайвих причин,
як вчиться світанок торкатись вершин.
У чашці парує ромашковий чай,
і тиша говорить: живи, не втікай.
Буденна хвилина, мов теплий поріг,
тримає мій подих від втоми й тривог.
Я мрію неголосно — вітром в саду,
що листю лишає сріблисту ходу.
І знаю: найбільше приходить тоді,
коли ти несеш своє світло в собі.