Я йду туди, де стежка стає м’якою від листя,
ніби земля вирішила не тримати кроків надто рвучко.
Берези піднімають срібло вгору — не хвалебно, а просто,
як дихання після довгої розмови, яку ніхто не записав.
У кишені — дрібний шелест паперу: не доказ, а натяк.
Там, де має бути підпис, — пляма, ніби хтось передумав
бути собою настільки чесно, щоб лишитися без імені.
І це не легенда про злодія: це про людину, яка втомилась
від власного обличчя в чужому дзеркалі.
Туман збирається між стовбурами не як стіна, а як питання.
Він не відповідає, він лише змінює відстань між тобою
і тим, що ти називаєш «істиною» — слово, яке люблять,
коли воно зручне, і бояться, коли воно рухається.
Я зупиняюсь там, де гілка торкається плеча — легко,
майже ніжно, як нагадування: ти тут не господар лісу,
ти гість у чужій увазі природи. Листок падає дугою,
і на мить здається, що траєкторія — це теж мова.
Чорнило на пальцях лишає слід не слів, а намірів:
хтось хотів написати «я», але літери розійшлись,
як зграя дрібних риб у прозорій воді — кожна окремо,
а разом це вже не підпис, а карта втечі від підпису.
Я чую, як у тиші з’являється відлуння — не звук,
а відчуття, що тебе вже назвали, навіть якщо ти мовчиш.
Ім’я — не лише етикетка: воно інколи смикає за нитку,
яку ти сама собі прив’язала до внутрішнього порогу.
Тінь під ногами тягнеться далі за той короткий відблиск сонця на стежці —
не як годинник, а як метафора ваги: що важить більше — бути впізнаною
чи зберегти простір, де ще можна помилятись без вироку?
Ліс не судить. Він лише зберігає вологу в корі — пам’ять без моралі.
Я розгортаю уявний сюжет: як детектив без крові,
де злочин — не подія, а зміщення межі між «я» і «роль».
Десь у третьому акті має бути сцена розпізнавання,
але я її відкладаю: поки що важливіше не дізнатися хто винен,
а відчути, як пульсує страх бути не тією, якою тебе чекають.
Повітря холодне, і воно робить думку гострішою —
не жорстоко, а як точило для олівця: дрібні стружки правди
осідають на підошвах. Я піднімаю погляд: гілки
утворюють візерунок, схожий на карту доріг, яких не існує.
І все ж я обираю одну стежку — не тому, що вона «правильна»,
а тому, що на ній менше готових пояснень. Пояснення люблять
закривати двері; а мені зараз треба щілину, крізь яку
видно небо, навіть якщо воно сіре, як старий сріблястий ключ.
Листя шепоче сухим шелестом — не пророцтво, а нагадування
про крихкість: що легко підняти вгору, те легко розсипається.
Я збираю кілька листків у долоню — не як трофей, а як жест
поваги до того, що колись було зеленим і ще повернеться.
Десь далеко, за межами цього фрагменту, лежить роман,
де «чуже ім’я» — не прикраса сюжету, а його нерв.
Я не цитую його тут: я лише відчуваю, як він тягне за собою
ритм діалогів — рядок з нового рядка, довге тире, тиша між репліками.
Туман рідшає, і світ стає чіткішим — не яскравішим, а чеснішим
до деталей: кора, тріщина, крапля на гілці. Я роблю крок,
і під ним листя відгукується тихим зітханням — ніби земля
приймає вагу не тільки тіла, а й того, що я вирішила не казати.
Я повертаю папір у кишеню. Нехай пляма лишається плямою:
інколи незавершеність — це єдиний спосіб не стати портретом,
написаним чужою рукою. Ліс залишається лісом, а я — собою,
яка вчиться розрізняти відлуння від відповіді.
І коли вітер змінює напрям, я йду далі — не до фіналу,
а до місця, де можна зупинитись і почути, як у грудях
тихо зміщується межа між боязню бути названою
і бажанням бути живою — навіть якщо ім’я ще в дорозі.