На пагорбі, де вітер вчиться говорити тихо,
стоїть оранжерея з тріснутого скла,
і в кожній тріщині блимає пам'ять про блискавку,
наче хтось колись розрізав небо,
щоб ми побачили, з чого зроблена темрява.
Я входжу туди без імені й без ролі,
лише з долонями, що давно відвикли хапати,
торкаюся холодної лави, пилу, ржавого ключа,
і чую, як речі дихають повільніше за людей,
але чесніше.
На підлозі лежать дзеркала після бурі,
кожне показує іншу версію мого кроку:
в одному я тікаю, в другому виправдовуюсь,
а в третьому просто стою і дозволяю грому стихнути
всередині грудей, не вдаючи камінь.
Тоді з-поміж рам і порожніх горщиків
пробивається тонка зелена нитка,
не героїчна, не гучна, майже непомітна,
але вперта, мов правда,
яку вже нікому не вдасться скасувати.
І я раптом розумію: порятунок не приходить фанфарами,
він з'являється там, де ти нарешті не брешеш собі,
де скло вже не приховує тріщини, а тримає світло,
і пагорб після грому світиться зсередини —
так, ніби саме серце навчилося бути домом.