У залі стоїть ряд дзеркал,
і кожне чекає, що хтось підійде близько,
але відблиск лишається порожнім,
наче вода, що забула, як тримати тіло.
Я торкаюся холодної рами
і чую, як за склом шурхотить вітер,
не зовнішній — той, що живе між словами,
коли мовчиш довше, ніж дозволяє совість.
Хтось колись навчив мене кивати ввічливо,
коли питають про справи,
та відповідь виходить тонкою стрічкою диму:
видно форму, не видно вогню.
На підлозі — пил із чужих доріг,
він не свариться, просто лягає шарами,
і в цьому пилу читаються чужі імена,
які не хочуть звучати моїм голосом.
Тоді я відступаю на крок,
і зала вперше відповідає мені тишею,
не як покаранням, а як місцем,
де можна стояти без маски — і не зникнути.