у домі, де я виростала,
вікна знали більше за нас:
тримали зиму, як заповіт,
і відпускали її пальцями квітня —
не скрипнувши.
я думала — стіни бережуть.
а виявилось — оберігає прозоре,
те, що пускає світло крізь себе
і не вимагає дяки за прохід.
буває, ламається крихке —
і світ стає ширшим саме там,
де щось не витримало.
у тріщині вирощується горизонт,
як у промінь — голос ластівки.
я не вірю людям,
які бояться розбити склянку:
у них кімнати без повітря,
і світанок не приходить
крізь зачинену повіку.
—
ми всі — скло,
з якого світає на чиюсь долоню.
не камінь, не криця, не стяг —
а тонке, як подих,
непідробне на дотик.
і коли врешті надходить тріщина —
вона не вирок,
а тільки знак,
що крізь нас почали ходити
ранкові країни.