Я вийшла на колію, де рейки вже не про рух,
а про пам'ять металу,
про те, як іржа вміє говорити тихіше за людей,
і все ж переконливіше.
У траві лежали уламки дзеркал —
жодне не брехало,
жодне не тішило готовим обличчям,
кожне повертало лише небо,
розбите на чесні фрагменти.
Вітер гортав степ, як стару книгу без назви,
переставляв місцями мої страхи,
витирав із них урочистість,
і раптом вони стали дрібними,
майже побутовими, майже смішними.
Я довго вчилася тримати рівновагу на тріщині,
де вчора ще було «ніколи»,
а сьогодні вже проростає «можливо»,
і це «можливо» дихає в долоні,
наче тепла сіль після дощу.
Коли сутінок ліг на землю холодною фольгою,
я не шукала виходу —
я стала виходом сама:
зробила крок, і під ним не розламався світ,
а нарешті склався в напрямок.