Я вийшла в сутінки, де хвоя пахне часом, де кожен крок, мов човен, ріже млу, і тиша, наче дзвін, стоїть над простором старих коренів, що тримають землю злу.
Ніч не була страшною, ні, — вона доросла, з очима озера, глибокими до дна, вона мені на плечі краплю неба струсла, і я збагнула: самота не є одна.
Бо в темній папороті світиться розрада, як вуглик пам'яті, що гріє без вогню, і вітер, наче лист із давнього обряду, читає по складах моє старе ім'я.
Я слухала, як глина вчиться бути хлібом, як камінь у воді шліфує свій куток, як дощ кладе на дах прозоре, тихе срібло і кожній краплі дає долі оберіг.
Десь вище, над верхами, повен місяць кликав не голосом, а ледь помітним тремтінням жил, і я, як мандрівниця в храмі без язиків, читала серцем те, що розум не зложив.
Усе живе тут мало власну таємницю: вузькі стежини, гнізда туману на сосні, старий струмок, що вчився вічності в криниці, і втома дня, що тане в синій далині.
Я доторкнулась моху — він був, наче пам'ять, м'який, зелений, тихий, як бабусин спів, у ньому спали роки, ще не вміючи в'януть, а поруч хтось невидимий безмовно ніби молив.
Мені здалося: світ тримається не силою, не гостротою слів, не поспіхом доріг, а тим, що хтось уміє бути ніжно-сміливим, коли в пітьмі раптово гасне оберіг.
І я стояла довго. Серце било в скроню, немов маленький птах, що шукає висоту, та замість втечі я впустила в себе крону, і ліс впустив в мене розлогу доброту.
Мене навчали гілки, як тримати небо, не ламатись в бурю, а гнутися й рости, мене навчав туман: коли не видно стежок, найперше — слухай крок, а потім — йди.
Мене навчала ніч, що темрява не вирок, вона лиш покривало для зерна, під ним у тиші визріває, теплий виток, і завтра вранці проросте нова весна.
Я повернулась пізно. Місто спало стиха, у вікнах догоряли золоті сліди, а в мене під ребром жила прозора втіха, мов ліхтарик лісу, взятий назавжди.
І якщо раптом день почне мене дробити, на дні турбот, на пил, на зайвий гомін слів, я пригадаю: тиша вміє теж любити, і ліс уміє берегти, кого зустрів.
Тоді я знов піду в той сутінковий простір, де таємниця не ховається — цвіте, де серце зніме броню, мов зайву гострість, і стане просто серцем — теплим і простим.
Бо ми усі ростемо з темряви й світання, із втрат і знахідок, із болю і роси, і є в природи найніжніше, покликання — мовчки торкатися душі, щоб та жила в красі.
Автор: caligenija