Коли над плесом стишується гомін,
і вечір виймає з кишені тонку мідну нитку дощу,
я чую, як ріка говорить не водою — пам’яттю,
і в кожній хвилі вчиться вимовляти моє ім’я без голосу.
Між очеретами лежить нерозказана легенда:
там вітер, мов старий палітурник,
перегортає сторінки темряви,
щоб я не забула, як пахне перша сміливість серця.
Я приходжу сюди без ліхтаря,
бо місяць і так підносить свою миску світла
до моїх долонь,
наче питає:
«Ти знову принесла тривогу, чи вже навчилася дихати нею?»
І я стою на старому кам’яному містку,
де камінь теплий від кроків тих, хто йшов до мене,
де поручні іржаві від часу,
але міцні, як обіцянка, сказана пошепки у найгіршу ніч.
Внизу вода малює кола,
ніби хтось невидимий кидає у неї дрібні монети надії.
Я не загадую бажань —
я складаю їх у себе під ребрами,
щоб завтра вони проросли не словами, а вчинками.
Далекі верби схиляються, мов жінки в молитві,
і їхні тіні торкаються берега,
як пальці матері, що перевіряють гарячий лоб дитини:
ні, лихоманка минула,
можна спати.
Але я не сплю.
Я вчуся бути чесною перед ніччю,
бо ніч не терпить позолоти на правді.
Вона бачить, де я сильна тільки на людях,
і де на самоті шукаю дверну ручку у власній темряві.
Я вчуся називати страх на ім’я,
і не штовхати його в підвал думок.
Він, як дощова хмара:
коли дати їй небо,
вона проллється і стане ранком на листі.
Тоді з туману виходить тиша —
не порожня, не холодна,
а така, що вкладає світ по місцях:
хліб — на стіл,
серце — в груди,
погляд — у майбутнє,
пам’ять — не як камінь, а як компас.
—
І я раптом розумію:
таємниця не в тому, що хтось прийде й урятує,
а в тому, що берег терпляче чекає кожного кроку,
поки ми самі вчимося повертатися до себе.
Природа ніколи не квапить.
Вона знає ціну стиглості:
спершу коріння,
потім пагін,
і лише тоді — квітка, яку не соромно показати сонцю.
Тож я опускаю долоню у воду,
і холод торкається шкіри, як печатка присутності:
ти тут,
ти жива,
ти здатна любити цей світ навіть тоді,
коли він мовчить.
Над плесом поволі світлішає край неба.
Ніч відступає без поразки —
просто передає чергування ранку.
Я йду з мосту не легшою,
а точнішою.
І поки за спиною ріка збирає зорі в глибину,
у мені росте спокій,
мов тихий вогонь у глиняній печі:
не для видовища,
а щоб вистачило тепла
на ще один день любові,
на ще одну правду,
на ще одне повернення додому.