Я вийшла в ніч, де берег пам'ятає кроки хвиль, де мокрий камінь пахне сіллю і полином, де ночі фея дотиком руки, веде мене без страху мов подруга, що знає: серце не витримує зупинок.
Над морем, наче шрами старовинних клятв, горіли смуги місячного світла, і кожна з них торкалася моїх повік, неначе хтось писав мені листа без слів.
Я слухала, як вітер вчиться вимовляти імена, як в гірських тріщинах дрімають глухі дзвони, в своєму сні вода, шепоче про далекі пристані, куди доходять тільки ті, хто не збрехав собі.
Вночі завжди чесніше видно власну душу: що не ховається за сіробуднями щодня, вона не носить гриму, не вдає, що їй легко, коли у грудях щось вогнем пече, і згадки в пам'яті, мов вогники згасають.
Я стала серед темних брил, і раптом виросла в мені, тиха сміливість, така прозора, як ранкова крига на калюжі, після осіннього дощу, і така вперта, як перший паросток крізь камінь, що несе весну.
Ми часто просимо у неба див, а небо просить лиш дрібниці: не зраджувати власній долі, не соромитися сліз, не забувати, що любов — це не лише багаття таємниці, це вогник у вікні, терплячий вогник, що горить для тих, хто загубивсь.
На обрії стояли чорні арки вітру, ніби брами, до мовчазного храму, де відспівують старі тривоги, і мріями, охрещують нові початки.
Торкнулася долонею холодних монолітів, і каміння, просочене дощами не одних століть, озвалося в мені луною: все, що ти втратила, не зникло, лиш змінило форму, щоб стати крилами тобі .. не якорем.
І я повірила.
Не у гучні обі́цянки, і не в дзвінкі пророцтва, а в малу, непоказну, невинну правду: людина живе допоки уміє дивуватись тиші.
Повір, що ніч уміє лікувати: не ставить запитань, не вимагаючи пояснень, лише кладе на плечі синю ковдру неба і каже дихай, дихай ще, ще трохи, бо ранок уже вчиться не мовчати.
Стояла я так довго, що нестримні хвилі, здаватись стали, годинником, а зорі — зернами солі, розсипаними щедрою рукою над світом.
І в кожній блискітці я помічала нашу спільну долю: ми падаємо, щоб навчитись сіяти у нестримному польоті.
Коли повернуся додому, я знайду цю ніч, в кишенях пальта: запах мокрого каменю, шум темної води, тепло листа, якого я не бачила, й цю мовчазну, упевненість, що навіть в найгустішій млі є стежка, яку серце, знаходить першим.
Бо таємниця світу не у тому, щоб усе знати наперед, а в тому, щоб йти назустріч невідомому, з відкритими долонями, з живим голосом, й з любов'ю, що не дає гучних гарантій.
Тоді тиша, яка ще вчора була ніби безоднею, сьогодні стане мостом.
І небо, опустивши зоряне чоло, нарешті, візьме тебе за руку, і поведе стриманим кроком, над іншим світом, де в ньому світлом завжди будеш Ти.
Автор: caligenija