Інколи осягаєш, що ти вже давно не там,
де тебе хтось колись називав по імені зверху дому,
а біля ніг — не стежка, а дві паралельні лінії сумніву,
що ніби зшиті із обіцянок світла й туману.
Ти йдеш, і кожен крок здається аргументом проти нерухомості:
було б зручно лишитися каменем на перевалі,
постійним у вітрі, зрозумілим для гори і пташиного вирію,
та в грудях залишився смак руху, як гірчинка перед сном.
Містично не земля тримає ногу, а нога тримає пам’ять про землю,
і ось уже не ландшафт малюється зовні,
а пам’ять в’яже з тополі тінь, із річки холод, із стороннього голосу — тривогу,
і тіло робиться картографом того, що ніхто не наказував малювати.
Скажеш собі — я обираю дорогу, і це звучить благородно,
мов промова про свободу, яку люблять підписувати вітром,
насправді ж збираєш не маршрут, а сумісність власних версій,
в яких голос то зривається в палкість, то глухне в стриманість.
Тоді дорога стає довшою від перестановок смислів:
одна й та сама стежка здатна бути любовною або жорстокою,
залежно від того, яку тінь ви зараз вкладаєте в слово «дім»,
чи вона тримається на стелі, чи висить над прірвою між двома «я».
Не треба виправдовувати зміну і не треба боятися сталості,
коли навколо лише дерево, камінь і вода, їм байдуже,
чи твоя легенда складена з перемог, чи з тих відступів,
які лишили в серці смуток із присмаком срібла й дощу.
Отут, між двома схилами і двома сльозами,
де проміжок між тканинами голосу ставав світло-сірим від імли,
тобі відкривається маленька теорія без книжної обкладинки:
особистість не об’єкт, а русло, через яке проходять події,
і нерідко лише один рядок — «я не хотіла здатися деревом» —
розбиває кригу на річці досвіду, і течія змінюється назавжди,
хоч надворі той самий пейзаж тримається за горизонт двома руками,
і здається — нічого не сталося, окрім тонкої зміни в диханні.
Тримай ту зміну, як тримають чашу з гарячою водою,
не стискаючи до болю й не кидаючи на каміння злякано,
бо справжнє дорослішання — це не жорсткість етикеток,
а вміння впізнати власний крок серед тих, що гримлять навколо хорами.
І коли прийде ніч з її тихою угодою зорями,
не питай у темряви, хто ти — вона не відповідає іменами,
запитай натомість, яку твердість ти обіцяла своїм кісткам,
і яку ніжність — своїм снам, де ще лишається місце для дива.
Бо на цьому роздоріжжі, де земля тримається за слово,
найглибша правда не в тому, яку сторону обереш завтра,
а в тому, що ти вже сьогодні можеш бути чесною до обох тіней,
не ламаючи міст між ними, а будуючи переправу з уваги.
І тоді туман не з’їдає стежку, а робить її ширшою,
дозволяючи на кілька кроків стати одночасно тут і там,
не як зрада, а як глибина дихання в одному тілі,
яке нарешті перестає боятися власної багатоголосості.