Коли ніч підпирає плечима старі береги,
вода стає схожою на темне скло пам’яті,
і в ньому, ніби в домі без дверей,
пливуть мовчазні кімнати мого серця.
Я вчуся входити в них без страху,
не лякаючи пилу на полицях,
не ламаючи крихкої тиші,
що тримає мене, як долоня тримає вогонь.
Там, де колись була стежка, тепер дихає плесо.
Каміння під водою світиться тьмяним сріблом,
наче хтось розсипав монети за право повернення.
Я не беру їх — хай лишаються рибам і хвилям,
бо кожен борг, оплачений поспіхом,
вертається вранці важчим за тіло.
Я просто йду повільно,
вимірюючи шлях не кроками, а подихом.
Вітер приносить з очерету запах мокрої глини,
і в ньому є щось від дитинства:
вечірній поріг, руки в землі, теплий кухоль,
чиясь тиха пісня в сусідньому вікні.
Скільки років минуло — не важливо,
бо пам’ять не рахує часу, вона рахує дотики.
Один дотик до холодної водити —
і знову чуєш, як світ говорить пошепки.
Я довго думала, що таємниця — це темрява.
Та виявилось: таємниця — це ніжність,
яка приходить, коли перестаєш вимагати відповідей.
Вода не пояснює, чому тремтить місяць,
не виправдовує глибину, не клянеться в правді.
Вона просто тримає відбиток неба
і дозволяє кожному побачити те,
що він здатен витримати цієї ночі.
Мені траплялися дні, коли душа глухла,
мов дзвінниця, в яку давно не били.
У такі дні я ставала гострою, наче лід,
і різала власні думки до крові.
Але тут, коло затопленого лугу,
все інакше: навіть мовчання має пульс,
навіть смуток дихає м’яко,
наче втомлений кінь, що нарешті знайшов стайню.
Понад водою запалюються дивні ліхтарі:
не з металу, не з вогню — зі згоди.
Вони ростуть з темряви, як очерет,
і світять не вперед, а всередину.
Під цим світлом видно просту річ:
я не зобов’язана бути незламною щодня.
Інколи досить не тікати від себе,
щоб берег сам підійшов до ніг.
Тож я стою, доки не стихне вітер,
доки вода не перестане сперечатися з небом,
доки в мені не вляжеться гіркота,
як мул влягається на дні після бурі.
Потім повернуся додому без тріумфу,
без гучних обіцянок і героїчних поз.
Лише з тихим світлом під ребрами,
яке ніхто не бачить, але всі відчують, коли я усміхнусь.
І, може, завтра знову буде дощ і поспіх,
телефони, рахунки, недописані листи.
Та я вже знатиму: у світі є місце,
де темрява не з’їдає, а лікує,
де вода вчить терпінню краще за книжки,
де кожна втрата повертається м’якою мудрістю.
Там уночі виростають ліхтарі,
і кожен із них називає мене живою.