Коли ти вперше чуєш своє ім'я з чужих губ,
воно робить крок у простір без дзеркал
і залишає після себе тихий слід —
ніби сіль на долоні, що не скаржиться на вітер.
Потім місто піднімає складні яруси світла,
а ти вчишся жити між двома написами на дверях:
один той, що тримає тебе на поверхні води,
інший той, що шепоче: вода вже не твоя домівка.
Ти збираєш докупи рух, жест, інтонацію —
щоб ніхто не впізнав розрив у середині голосу.
З кожним поворотом сходів тоншає кордон між
«як мене бачуть» і «ким я є, коли ніхто не дивиться».
Буває, досить однієї краплі на склі,
щоб цілий квартал став м'яким, як обіцянка,
і тоді найважче — не загубити в відбитті
власне обличчя серед тисячі чужих силуетів.
Між карткою й підписом — тонкий шар повітря:
можна перевдягнутись у думку, не скидаючи шкіри,
і це не зрада —
це випробування, чи тиша вміє тримати форму.
Але якщо стати тихо в кінці коридору,
де гасне прізвище, ніби слово втомилось від себе,
стає зрозуміло: навіть чуже ім'я — лише двері,
а ти — простір за ними, куди не проникає жоден ярлик.