Політ нереальності

Картографія невидимих кордонів

Картографія невидимих кордонів

Я вчилася читати не сторінки,

а паузи між ними.

Там, де чорнила втомлюються,

і пальці бояться зламати ритм,

з’являється третя мова —

ні тіло, ні сон,

а щось схоже на сніг,

що тримає слід, хоча його вже немає.

Мені казали: ти — це ім’я на дверях,

посада, обов’язок, вітання.

Я вірила, доки двері не стали дзеркалом,

і я побачила, що заходжу в кімнату,

де вже хтось сидів мовчки,

з моїми жестами, але без мого дозволу.

Тоді я почала складати карту.

Не міста — межі.

Де голос стає тонким,

як нитка над полум’ям,

де сором прикриває правду

одягом ввічливості,

де любов вчиться бути службою

і втрачає шарм.

На карті є білі плями.

Їх не лякаються географи:

там просто «невідомо».

У людині білі плями —

це місця, куди не пускають погляд,

бо там звучить питання,

на яке немає готової відповіді.

А відповідь без питання —

як ключ без замка:

красиво, та даремно.

Я малювала лінії олівцем по повітрю,

і вони лишалися —

не тому, що я велика,

а тому, що повітря вміє пам’ятати напругу.

Межа — це не стіна.

Межа — це згода:

«до сюди я ще можу бути собою

без вистави».

Буває, межа проходить посередині зали,

де всі аплодують.

Тоді посмішка тримає обличчя,

і раптом у грудях з’являється холодний периметр,

мов хтось обвів тебе крейдою,

щоб не розлитися далі власної подяки.

Я навчилася не плутати тишу з миром.

Тиша буває гострою,

як лезо між двома словами «треба».

Мир буває гучним,

коли всередині — розбиті посудини

і зібрані уламки в одну горду усмішку.

Є нічні кімнати, куди не пускають світло.

Не тому, що там страшно,

а тому, що там правда ще м’яка,

як тісто,

і її легко зіпсувати руками,

які звикли будувати фасади.

Я заходжу туди боса.

Підлога холодна —

це не покарання.

Це координата:

«ти тут справжня».

Без декорацій.

Інколи я думаю про час як про річку,

яку намагаються випрямити каналами.

Вода йде —

але втрачає плескіт,

втрачає здатність розмивати камінь

там, де треба,

і лишає гладеньке «успішно»,

що не живе,

а лише відбиває.

Я хочу жити —

не як відблиск чужих очікувань.

Я хочу бути нерівною,

як берег,

де трава довша там, де мало сонця,

і коротша там, де вітер вчився бути чесним.

Намалювати невидиму лінію —

це робота на все життя.

Не тому, що світ ворожий,

а тому, що я складна:

я люблю і боюся,

я хочу і стримую,

я вірю і перевіряю.

Кожен день додає шар,

і карта стає просторішою,

не густішою:

ти бачиш далі,

коли перестаєш брехати собі,

що «добре» завжди означає «зручно для всіх»,

крім тебе.

Я лишаю на столі олівець.

Поруч — порожній аркуш.

Це не провал.

Це запрошення:

намалювати лінію,

яку ніхто не намалює за мене,

і не перетнути її

не зі страху покарання,

а з поваги до власного дихання.

Бо дихання —

теж кордон:

межа між світом і мною,

і поки вона рівна,

я маю право бути цілою,

навіть коли світ просить мене

розпастися на зручні частини.

Тут немає адреси.

Тут є простір,

де можна визнати:

я ще не знаю всіх своїх імен —

і не сховатися від цієї правди

за черговим гаслом-щитом.

Невидимі кордони видно

лише на дотик:

де тіло стискається,

де зникає смак,

де сміх стає тонким.

Там — мапа.

Коли її тримати не страшно,

вона не робить жорстоким.

Вона робить точним.

А точність —

це теж ніжність,

лише для тих,

хто не боїться бути побаченим.

← Усі статті поезії

Наступні за темою і настроєм