Я вчилася читати не сторінки,
а паузи між ними.
Там, де чорнила втомлюються,
і пальці бояться зламати ритм,
з’являється третя мова —
ні тіло, ні сон,
а щось схоже на сніг,
що тримає слід, хоча його вже немає.
Мені казали: ти — це ім’я на дверях,
посада, обов’язок, вітання.
Я вірила, доки двері не стали дзеркалом,
і я побачила, що заходжу в кімнату,
де вже хтось сидів мовчки,
з моїми жестами, але без мого дозволу.
Тоді я почала складати карту.
Не міста — межі.
Де голос стає тонким,
як нитка над полум’ям,
де сором прикриває правду
одягом ввічливості,
де любов вчиться бути службою
і втрачає шарм.
На карті є білі плями.
Їх не лякаються географи:
там просто «невідомо».
У людині білі плями —
це місця, куди не пускають погляд,
бо там звучить питання,
на яке немає готової відповіді.
А відповідь без питання —
як ключ без замка:
красиво, та даремно.
Я малювала лінії олівцем по повітрю,
і вони лишалися —
не тому, що я велика,
а тому, що повітря вміє пам’ятати напругу.
Межа — це не стіна.
Межа — це згода:
«до сюди я ще можу бути собою
без вистави».
Буває, межа проходить посередині зали,
де всі аплодують.
Тоді посмішка тримає обличчя,
і раптом у грудях з’являється холодний периметр,
мов хтось обвів тебе крейдою,
щоб не розлитися далі власної подяки.
Я навчилася не плутати тишу з миром.
Тиша буває гострою,
як лезо між двома словами «треба».
Мир буває гучним,
коли всередині — розбиті посудини
і зібрані уламки в одну горду усмішку.
Є нічні кімнати, куди не пускають світло.
Не тому, що там страшно,
а тому, що там правда ще м’яка,
як тісто,
і її легко зіпсувати руками,
які звикли будувати фасади.
Я заходжу туди боса.
Підлога холодна —
це не покарання.
Це координата:
«ти тут справжня».
Без декорацій.
Інколи я думаю про час як про річку,
яку намагаються випрямити каналами.
Вода йде —
але втрачає плескіт,
втрачає здатність розмивати камінь
там, де треба,
і лишає гладеньке «успішно»,
що не живе,
а лише відбиває.
Я хочу жити —
не як відблиск чужих очікувань.
Я хочу бути нерівною,
як берег,
де трава довша там, де мало сонця,
і коротша там, де вітер вчився бути чесним.
Намалювати невидиму лінію —
це робота на все життя.
Не тому, що світ ворожий,
а тому, що я складна:
я люблю і боюся,
я хочу і стримую,
я вірю і перевіряю.
Кожен день додає шар,
і карта стає просторішою,
не густішою:
ти бачиш далі,
коли перестаєш брехати собі,
що «добре» завжди означає «зручно для всіх»,
крім тебе.
Я лишаю на столі олівець.
Поруч — порожній аркуш.
Це не провал.
Це запрошення:
намалювати лінію,
яку ніхто не намалює за мене,
і не перетнути її
не зі страху покарання,
а з поваги до власного дихання.
Бо дихання —
теж кордон:
межа між світом і мною,
і поки вона рівна,
я маю право бути цілою,
навіть коли світ просить мене
розпастися на зручні частини.
Тут немає адреси.
Тут є простір,
де можна визнати:
я ще не знаю всіх своїх імен —
і не сховатися від цієї правди
за черговим гаслом-щитом.
Невидимі кордони видно
лише на дотик:
де тіло стискається,
де зникає смак,
де сміх стає тонким.
Там — мапа.
Коли її тримати не страшно,
вона не робить жорстоким.
Вона робить точним.
А точність —
це теж ніжність,
лише для тих,
хто не боїться бути побаченим.