Коли я вимикаю голос навколо,
залишається тільки шурхіт дроту в стіні,
ніби хтось підписує повітря дрібним шрифтом,
і я розумію: тиша — теж форма присутності.
Пам’ять не зберігає події — вона зберігає ритм:
як стискалось плече, як повільно відпускало слово,
як у горлі з’являлась сталь, а в долоні — тепло.
Тіло пам’ятає швидше за зміст.
Інколи я ловлю себе на тому, що шукаю доказ,
що я була «правильною».
А потрібен не вердикт, а простір,
де можна не виправдовувати дихання.
Біль не завжди вчить. Іноді він лише робить гострішим контур,
мов олівець, яким накреслено межу між «можна» і «ні».
Я стою на лінії й бачу: з обох боків — життя,
лише різної гучності.
Я навчилась не називати страх іменем ворога.
Він ближчий до вітру: не тримається за руку,
але змінює напрямок кроку.
Йти — значить інколи йти разом із тим, що тремтить.
Якщо залишити все зайве на порозі,
у кімнаті лишається світло, яке не хвалиться,
і тіло, яке нарешті може бути картою,
а не довідником правил.
Тоді я — не версія. Я — місце, де правда звучить тихо, але чітко.