Мені колись приснився урок, якого немає в жодному зошиті:
якби тіло було рікою, а думка — її дном, що чути лише водолазам безіменності.
Я прокинулася не з відповіддю, а з тяжінням: ніби хтось поклав на груди сухий камінь
і сказав не голосом, а теплом шкіри: «не несіть це за мене».
Тоді я пішла у поле, де вітер рахує траву,
і кожне колосся стояло окремою комою в реченні землі —
ніякої драми, лише нескінченна пунктуація зеленого.
Я стояла довго, доки коліна самі не навчилися бути складними —
не зламаними, не ідеально прямими.
Далі був ліс із корою, що схожа на старі листки, приклеєні до століть:
там темрява не була карою, лише пам’яттю дерев про дощі, які вже забули свої назви.
Я почула шурхіт — і зрозуміла: це не звірячий крок і не загроза,
а дрібний зсув тиші, коли вона перестає бути фоном і стає співрозмовницею.
Я спитала тишу, чи я та сама, кого лишили вчора біля порогу.
Вона відповіла не словами, а відлунням: як гуде скло в руці, коли його не б’ють.
Тоді я згадала історії про нові імена в старих тілах —
не як фантастику, а як страх полишити в дзеркалі чужий жест,
який звик лягати на тебе, мов плащ, зшитий чужими руками.
Дорога вийшла з-під ніг і стала сходинками з вологого піску,
кожна сходинка — маленька клятва не квапити дихання.
Я йшла, доки пісок не перетворився на примарний мармур,
і мармур — на думку, що не просить бути зрозумілою, лише — чесною.
Там, де небо знижувалось, мов крило, яке не вирішило, чи обіймати, чи закрити,
я зупинилася й відчула, як у грудях камінь розм’якшується не в пісок,
а в вагу вибору: тримати болюче прозоро, не ховати в чужі казки.
І стало ясно: свобода не кричить. Вона тихо перекладає важке на власні плечі,
не вимагаючи оплесків.
Я повернулася до людей без геройського сяйва,
лише з тим внутрішнім «так», що не ламається від чужого «ні».
Бо справжнє ім’я — не етикетка на дверях,
а обіцянка, яку ти даєш собі кожного разу, коли мовчиш не зі страху, а з поваги до глибини.
І якщо колись знову присниться ріка з дном-думкою,
я не кидатимусь її ловити руками.
Я стану на березі — і дозволю воді бути водою,
а собі — бути тим, хто слухає, не забуваючи свій голос у чужому шумі.