На камені, де мох тримає давню варту,
Стоїть мовчання — наче свічка у вітрах.
І ніч кладе на обрій чорну, теплу карту,
Щоб я читала шлях по срібних берегах.
Дрижить ріка, немов рядки забутої присяги,
Де кожна хвиля пам’ятає імена.
Мені здається: світ складається з відваги,
Яку тримає в темній жмені тишина.
Із верховіть, де хмари вчаться бути димом,
Сповзає місяць, як забутий медальйон.
Він б’є об скелі ледве чутним дивним римом,
Ритмує серце, наче камертон.
Там, у траві, де пахне полином і сіллю,
Я чую кроки тих, кого уже нема.
Вони не лякають — торкаються любов’ю,
Як дотик теплого вікна серед зими.
Між двох пагорбів сходиться холодна днина,
І темний вітер шепче, що кінець близький.
Та я беру в долоні подиху зернину —
І з неї виростає спокій гомінкий.
Відлуння грому — не погроза, а наука:
Не все, що грізне, хоче в серці полягти.
І навіть біль, коли його пройняти слухом,
Відкриє двері до прозорої мети.
Я йду стежиною, де тінь цілує камінь,
Де чорний клен тримає світло на плечі.
У мене в грудях не тривога — тихий намір
Не загубити жар, немов іскру в печі.
Зірки, мов ґудзики на старому жупані,
Пришиті міцно до небесної кори.
І кожна з них, коли спиняюсь на кургані,
Мені говорить: «Не тікай, а говори».
Говори вітрові, як він тебе колише,
Скажи воді, як вчишся не спішить.
Бо в світі, де багато крику — тиша
Одна уміє правду в темряві носить.
Коли ж на скронях ніч зав’яже вузол змови,
І сум, як попіл, ляже тінню на крило,
Я пригадаю: в кожнім подиху любові
Є те незгасне, що ніколи не згаса.
Тоді розсунуться тумани, наче брами,
І день, немов човен, випливе з імли.
Я вийду назустріч полиновим травам,
Щоб знов почути, як дорослішають сни.
І, може, світ не стане лагіднішим нині,
І, може, шлях ще матиме круті краї.
Та в мене є мелодія в глибокій тишині —
І камертон між зорями надії.