Я вийшла до ріки, де камінь, наче дзвін,
тримав у темній глибині забуте світло.
І місяць був, мов тонкий срібний серп,
що над водою плив — бережно і привітно.
Там кожен крок лунав, немов чужий обіт,
а тиша на плечі клала прозорий щит.
Між скелями ріка шептала: не тікай,
бо в темряві росте не страх, а чесна сила.
Вона бере не все, а тільки зайвий край,
де суєта душі себе ж саму ділила.
І я стояла там, де ніч несе вогонь,
де дихає вода, як лагідна долонь.
Над плесом, наче пил із розімкнутих брам,
летіли іскри зір крізь холодну завісу.
І кожна з них мені торкалась тихих рам,
де я ховала дні, мов нескінчену п’єсу.
Та річка вчила: час не ворог, а ключар,
він відмикає біль, як найміцніший жар.
Я кинула у вир старий глухий тягар —
усі чужі слова, що різали, як криця.
І хвиля понесла той заржавілий дар,
мов листя восени, що вже не повернеться.
Натомість принесла мені простий закон:
не кожен гучний крик — насправді камертон.
Є звук, що не кричить, а править глибину,
як майстер, що торкає струни обережно.
Він не вимагає клятв і не веде в війну,
він вчить тримати серце вільно і безмежно.
Такий же звук ріки, коли вона вночі
веде між берегів розгублені ключі.
Я чула, як під дном живе старий кришталь,
і як тріщить пітьма, коли в ній є довіра.
І в кожній цій луні була не тільки жаль,
а й тихий смак землі, терпкий, мов ожелиця сіра.
Ні, це не дивний сон, не вигадка, не міт —
це просто світ вночі відкрив мені свій хід.
Поблизу зріс обрив, мов келих із базальт,
у ньому стигла ніч, густа, немов ожина.
Я вчилась не тікать від власних темних варт,
бо вартові ті — я, а не чужа причина.
І поки плив туман над холодом ріки,
я зшила свій розлам в невидимі стібки.
Мені здавалося: ось-ось зійде гроза,
та грім не розітнув нічної рівноваги.
Лише вода, як скло, як чесна бірюза,
тримала в темряві мої слабкі відваги.
І кожен подих мій, не кваплячись нікуди,
ставав, немов місток, де не ламають груди.
Я згадувала дім, де втома, наче сіль,
осідла на стілі і на щоденні жести.
Та тут, де чорна течія не знала хвиль,
я вчилась знов приймати перехрестя.
Не все, що відболить, мусить піти в золу;
дещо стає крилом, коли пройшло імлу.
Під ранок (ще без барв) ріка дала мені
маленький знак — із сяйвом камінь.
Дарунок цей був теплий у стерні,
немов вогонь, що вчиться бути сильним, справжнім.
Відтоді в серці є незламна течія:
де темрява густа — там починаюсь я.
Коли повернусь знов до звичних берегів,
де справи і слова шикуються у черги,
я знатиму ціну мовчань і кроків тих,
що не про втечу, ні, — про нові обереги.
Бо річка не взяла нічого навмання —
вона мені вернула точне ім’я.
І якщо знов на дні проснеться старий страх,
я вийду до води, де камінь диха глибше.
Там темрява не звір, а чесний птах,
що вчить тримати шлях і бачити ясніше.
І знов озветься в ній безжурний обертон:
моя жива ріка, мій тихий камертон.