Вітер кидає монету в криницю —
і чує відповідь, що не його.
Глибина дивиться вгору довго,
ніби шукає чуже ім’я.
Я схилилась — і не знайшла себе:
лише коло неба, вузьке й суворе.
Там хтось дихає без лиця,
і мовчання глибоке як море.
Каміння мокне, як старі клятви,
що їх ніхто вже не вміє тримати.
У воді — не обличчя, а зупинка
ким я була, і тим, ким стану.
Не питай, що ховає дно.
Запитай, чому тиша така жива.
Криниця тримає дзеркало тиші —
і я дивлюсь, доки не зникне страх.
24.08.26
Автор: caligenija