Туман підіймається, не запитуючи імен.
Ліс тримає у долонях сирий пісок хвилин.
Я йду туди, де зникають голоси людей —
лишається лиш крок: м’який, як теплий подих на морозному стіклі.
Вгорі переплітають хмари, срібні нитки дощу,
Де кожна крапля — мов підписана коротка мить,
що падає на листя, ніби лист із давніх днів,
тоді, як світ ще вчивсь бути спокійним, теплим і простим.
Травневий атлас розлягається в стежках невидимих шляхів:
де стежка — лише настрій, де річка — лише згадка ран,
де міст через безсоння зведено із тихих слів,
які залишила колись я на світанку.
Повітря пахне медом і грозою що прийде,
і зелень так гучить, що чути її тілом:
повільним ритмом тече сік по жилах у середині дерев — ,
як у поезії рядок трима баланс між чорно- білим .
Я розставляю паузи між реченнями ночі,
немов свічки в оранжереї, де зростають мрії.
Тіні не сміють доторкнутися вогню душі, болючі,
маленькі іскорки у грудях — невимовний ключ.
І блискавка малює громовито щиру істину
на темному небесному холсті, я розумію все без слів:
не треба знати все — цілком достатньо, чути,
який у серці настрій налаштовує на гармонійний спів.
А дощ змиває пил із каменів старих доріг,
й каміння стає темним, як бездонні очі глибини.
Я під навісом із легкого марева стою,
де краплі стукають, у ритм серця невинної дитини.
Там десь далеко чути грім — він не лякає, просто будить:
і прокидається земля, і розпускає пелюстки, немов від сну
і світ ніби говорить: «ти живий, і ти ще тут,
Й твоя присутність — теж частина плину».
І я підписую хмаркам свої тихі прохання,
не вимагаю відповідь, лиш трохи розкриття.
Як світло сонця, часо́м буває різним: ранковим і осіннім,
з дощем і навіть снігом білосніжним — і все одно чеснішого нема.
І вітер перемішує запах трави й води,
а я ловлю межу, там де зникає страх
В легенях відчуваю подих чистоти,
ніби рядки написані без друку на листках.
І ось я чую — кожен звук все глибше:
немов у просторі в речах жевріє згода,
як тиша не порожня, сповнена надій і мрій,
і як в ній можна віднайти свій власний стрій.
Трави шепочуть — не слова, а ритм весни,
і я відповідаю їм тим самим: рівно, чисто,
не намагаючись із світом грати в шахи —
лише бути в нім, як світло у стіклі.
Небо розкриє знов блакитну ткань,
коли гроза іде, лишивши прохолоду, мов оазис
Я йду додому — не туди, де тільки стіни,
іду туди, де зібрані думки, як квіти в вазі.
Ще довго чути, як у лісі сохне дощ,
як лис тримає краплі, мов малі дзеркала,
і кожне дзеркало — історія одного дня,
що можна прочитати, дивлячись у небо
Автор: caligenija