Між скель, де іній сріблом шви зшивав,
де мох тримав на пам'ять темні дати,
старезний перевал дихав, неначе сплав
із тиші, каменю і крихти втрати.
Там вітер ніс неписаний статут,
що серця вчить: мовчи, та будь.
На плитах, вмитих зливою, вгорі
лежала астролябія латунна,
і місяць на подряпанний поріг
стелив доріжку, гостру і безшумну.
Торкнулась кола — й в темну мить
почула: камінь може говорити.
Він мовив не словами, а теплом,
що йде від жил землі крізь зимну шкіру:
"Ти довго ніс у ребрах тихий грім,
та кликав бурю — і губив довіру.
Не кожен біль потребує гроз;
інколи досить правди, не погроз."
Я бачив, як у проваллях сивий дим
згортався в знаки, схожі до письма,
і кожен знак ставав моїм, живим,
бо в ньому бився подих, не пітьма.
Ніч не лякала: в ній жива межа,
де страх стихає, а росте душа.
Далекі сосни, наче хор старий,
вели крізь схили довгу перекличку,
і кожен стовбур, темний та стрункий,
тримав в корі вже не яскраву звичку:
коли гроза розколює хребет —
стояти рівно, не шукати втеч.
Згадала я і місто, і вікно,
де чай холов, поки мовчала я над книгою,
як дні текли, мов скло крізь полотно,
і як слова ставали тінню й кригою.
Тут, на межі каміння і імли,
вони, мов вуглик, знову ожили.
Астролябія крутилась без руки,
немов шукала небо в кожній жилі,
і стрілка різала мовчання навпіл, ніби шви,
що ми роками бережем в собі щосили.
Та в ту хвилину я збагнула істину й просте:
хто вміє слухать, той себе знайде.
Над перевалом спалахнув світанний пил,
хоч сонце ще не вийшло з-за відлому,
і світ, як човен, рівно плив
від краю болю до ясного дому.
Знамен не треба, не потрібно перемін —
Навчилась лиш тримати рівний плин.
Тепер коли у серці знов гримить,
я згадую латунне тихе коло:
що вчило не тікати у блакить,
воно учило — йти крізь темне поле.
І кожна рана, як нічний кристал,
світліє там, де мовчазний превал.
Ішов униз, а небо йшло за мною,
неначе друг, що зна ціну мовчання,
і кожна тінь ставала вже не тьмою,
а формою для чесного знання.
Так вчиться серце: не втікать від ран,
а сіяти в них світло, і латати шрам.
Коли ж колись настане знов зима,
і даль зітре дороги до причалу,
я знатиму: у тиші не пітьма,
а вірний знак для власного порталу.
Бо той, хто раз почув земний кристал,
уже не зрадить свій свідомий перевал.