Крізь стіну — сміх, ніби хтось у сусідній кімнаті
згадав жарт, який я давно забула.
Не слова — лише інтонація: коротка, впевнена,
з тим самим зривом на кінці, як у мене колись.
Я стою боса на холодному плитковому порозі
і не відкриваю двері — ні свої, ні чужі.
Межа тут тонша за бетон: з одного боку — я,
з іншого — голос, який міг бути моїм минулим.
У коридорі пахне пральним порошком і мокрою шерстю кота.
Хтось кашлянув — і сміх обірвався, як нитка на вузлі.
Я відчула полегшення, майже сором'язливе:
не довелося дізнатися, чи це справді я.
Інколи памʼять приходить не картинкою, а звуком чужих дверей.
Тоді достатньо зупинитися — не називати, не перевіряти.
Лишити сміх по той бік стіни, де він живе без мого дозволу.
І піти далі, не зрадивши себе ні згадкою, ні запереченням.