Я знайшла конверт у шухляді — не старий, просто відкладений.
Папір ще тримає запах олівця, ніби думка не встигла висохнути.
Рядки обриваються на слові, яке я тоді соромилась вимовити.
Не тому, що воно було погане — воно було точне.
Край аркуша зігнутий, як край плеча, коли хочеш сховатися.
Я провела пальцем по згину і відчула: межа — це не стіна.
Це місце, де можна ще повернутися, якщо не боїшся почути себе.
За вікном хтось сміється — звук легкий, чужий і близький водночас.
Я не відкриваю конверт до кінця: там уже є моя адреса,
написана дрібно, ніби для того, хто ніколи не прийде.
Можна вкласти лист і віднести — або лишити його тут, між нитками й голками.
Я обираю друге не з ліні, а з поваги до слова, що ще не дозріло.
Інколи найщиріше «так» — це не відправити, а не зрадити тишу паперу.