Я вийшла туди, де ріка не питає імен,
де берег мовчить, але чує підошви і подих,
де тиша росте, наче мох на трухлявих пеньках,
і кожен мій сум, як насіння, знаходить свій обрій.
Тут вітер не злий — він старий переписувач доль,
веде по воді невидомим пером напівкола,
і вчить не тримати в долонях розбиту любов,
бо скло у долонях — це рана, а не охорона.
Я довго носила у грудях крихкий передзвін:
а раптом не встигну, а раптом ніхто не почує,
а раптом у серці лишився порожній камінь,
що вміє мовчати і більше нічого не вміє.
Та ніч опустилась не темрявою, а крилом,
великим, м’яким, як покрова над полем шука порятунку,
і я відчула: навіть попіл буває зерном,
коли його вчасно довірити теплому ґрунту.
Із лісу зійшла недомовлена мідь сутінків,
розкрила мені таємницю просту і тверезу:
не кожна втрата приходить, щоб знищити нас,
деякі втрати просто звільняють місце.
Я стала на камінь, темний, мов пам’ять роду,
і чула, як в ньому ворушиться давнє тепло.
Ні рук, ні очей — тільки світло зсередини форми,
як молитва землі, і спогад про те що колись було.
Тоді я сказала собі без урочистих слів:
досить кривд і образ, своє щастя не знайдеш без бою
Краще вчитися дихати тут і тепер,
адже крок — це не вирок, а чесна угода з собою.
Моя самота не зникла — вона проросла,
стала садом, у якому є місце для тиші,
для запаху трав, для неспішного внутрішнього «так»,
для віри без свідків, без сцени, без гучного жесту.
І якщо колись мене знову накриє гроза,
я піду до ріки, до каміння, до вітру і глини,
бо знаю вже певно: в найтемнішій жилі землі
завжди є та іскра, що ніколи не згине.
Я несу у свій дім не відповідь — а іскру,
дрібну, невловиму, невтомно живу попри все.
І допоки під ребрами ще жевріє вона, як жар,
віра в серці до мрії моєї мене приведе.