Коли ріка стихає, вона не стає меншою —
вона лише вчиться тримати глибину в собі,
як тримають листи, яких нікому не надсилають,
як тримають імена, що боліли й перестали кричати.
На березі лежить камінь, теплий від чужих долонь.
Я торкаюся його, ніби торкаюся вчора,
і вчора не тікає, не кусає за серце,
тільки тихо розгортає мапу моїх помилок:
тут я мовчала, де треба було назвати страх,
тут поспішала, бо боялася власної правди,
тут переплутала любов із голодом до тиші.
Ліс за спиною дихає вологим мохом,
і кожна гілка тримає краплю, мов дрібну обітницю:
нічого не падатиме дарма,
навіть якщо темрява густіша за мед,
навіть якщо дорога схожа на шрам,
навіть якщо у вітрі чути старі імена,
що більше не мають дому в моїх долонях.
Я йду вздовж води і рахую не кроки —
рахую рішення, які нарешті стали моїми.
не повернутись у холодну чемність.
не плутати провину з відповідальністю.
дозволити серцю бути не героєм, а живим.
Із кожним подихом ріка стає прозорішою,
наче хтось знімає з неї тонкі шари скла.
У тумані видно краще, ніж у полудневій певності:
контур дерева, яке вистояло без свідків,
порожній човен, прив'язаний до кола іржі,
власну постать — не чітку, зате чесну.
Я довго вчилася не вимагати від себе світла
щохвилини, щогодини, щодня,
бо інколи мужність — це не сяяти,
а лишитися поряд із собою,
коли всередині мовчання і мокрий попіл.
Над водою пропливає подих грози,
небо шерхне, наче папір під лезом олівця.
Я згадую дім: скрип дверей, чашку з тріщиною,
шаль на спинці стільця, запах яблук у шафі.
Усе це — не декор, не милий музей речей,
а коріння, яке тримає мене,
коли життя хоче зробити з мене перекотиполе.
Тепер я знаю: вибір не схожий на сурму.
Він схожий на голку, що тихо входить у тканину,
зшиває розірвані краї,
і ніхто не аплодує цій роботі,
і ніхто не бачить перших дрібних стібків,
та саме вони не дають рані розійтися знов.
Я стаю посеред берега,
і вітер сушить на обличчі солону воду —
чи то бризки ріки, чи то рештки давнього плачу.
Не має значення.
Важить інше: я більше не прошу в ночі дозволу
бути тією, хто обирає.
Я просто обираю.
І туман, цей старий сторож межі,
не ховає дорогу —
він вчить дивитися ближче.
Крок. Ще крок.
Вода приймає мій відбиток і не тримає полонених.
Камінь холоне, але не кам'яніє серце.
Світ великий, та вміщується в долоні,
коли не стискаєш її в кулак.
Тож я несу цю карту туману далі —
карту, вирізьблену не на папері, а на воді,
де кожна лінія рухлива, жива, нетривка,
і саме тому правдива.
Якщо колись загублю шлях,
повернуся сюди, до берега без глядачів,
де мовчання не карає,
а навчає вимовляти власне ім'я без страху.
Автор: caligenija