Журавлі піднімаються над полем —
не раптово,
не хаотично.
Спочатку один крик,
потім другий,
і вже цілий ключ
збирає форму в небі,
як думка, що нарешті склалась.
Вони не оглядаються.
Не на поле, де ще стоїть жниво.
Не на ліс, що темніє з краю.
Лише тримають лінію —
крива, але єдина,
яку не намалюєш олівцем.
Земля внизу стає меншою.
Не тому, що далеко —
тому, що важливе
перемістилось у рух.
Крила б'ють ритмічно,
мов серце, яке знає:
зупинка дорожча за політ.
Хтось на землі дивиться вгору
і відчуває порожнечу —
не сум,
а простір,
куди щось пішло,
залишивши звук,
що ще довго не замовкне.
Можливо, і в нас є такий ключ —
невидимий, всередині,
який збирається повільно,
поки не стане неможливим
залишитись там,
де вже все зібрано.
Журавлі зникають за хмарою.
Поле знову мовчить.
Але небо пам'ятає їхній шлях —
і ти — теж,
якщо колись
наважишся піднятись,
не оглядаючись.
03.09.26
Автор: caligenija