Ущелина повертає не той звук,
який у неї кинули —
високий крик стає низьким гулом,
ніби камінь перекладає мову
на діалект без слів.
Вітер сюди не приходить випадково:
він знає щілини,
де повітря звужується до нитки,
і в цьому стисканні
звук знаходить форму,
як вода в склянці.
Ти кличеш — і відповідаєш не ти,
а ущелина,
якій належить твоє ехо
трохи довше,
ніж ти уявляв собі.
Вона не зберігає — перетворює:
кроки на відлуння,
відлуння на тишу,
тишу на місце,
де можна почути
власний пульс.
Кам'яні стіни старші за пам'ять,
але в них ще ходить
хтось неназваний —
не привид, а рух повітря,
який інколи вирішує
відповісти першим.
На виду нічого —
лише вузька лінія неба.
А всередині глибини
звук не зникає:
він обирає, в кого повернутись.
29.08.26
Автор: caligenija